Як я і обіцяв в останній статті, що буду писати виключно українською мовою, тому що це моя принципова позиція і я хочу, щоби усі знали, що Україна це не Росія, Київ це столиця України і він ніколи не буде окупований російськими загарбниками. Російські окупанти в ярості від того, що мають дуже великі втрати на фронті як серед особового складу, так і військової техніки, продовжують геноцид українського народу постійно обстрілюючи житлові квартали українських міст. 9 липня 2022 року, під час чергового обстрілу російськими окупантами міста Кривій Ріг була важко поранена 20-річна дівчина, багатократна переможниця міжнародних змагань зі спортивних танців, коли займалася на спортивному майданчику біля дому. На превеликій жаль, лікарі не змогли врятувати її життя.
А зараз ближче до справи. Завдяки збереженим контактам з психологами центрального військового шпиталю, які іноді запрошували мене щодо поліпшення психологічного стану поранених бійців, я дізнався 31 травня, що у шпиталі є троє військовослужбовців які не бачать взагалі та є сенс мені з ними поспілкуватися. Я добре розумів, що:
По-перше, з моменту отримання бойової травми пройшло не більше місяця і хлопці перебувають у міцному стресі, тому що принципово змінюється твоє життя і ти ніколи не побачиш навколишній світ.
По-друге, вони та їх родичі майже ніколи не стикалися з життям незрячих людей і до зустрічі зі мною їм ніхто про це не говорив.
По трете, вони ще зберігали глибоко у своїй душі маленьку надію, що станеться якесь диво і вони зможуть хоч трошечки все ж таки бачити.
І ось першого червня сталася наша зустріч. Я одразу домовився з психологом, якій відповідає за офтальмологічне відділення, що ми будемо проводити бесіди тільки окремо, тому що так краще відчути психологічний стан кожного незрячого військовослужбовця та його родичів і своєчасно змінювати зміст інформації в залежності від психологічного стану хворого. Окрім того, ми також одразу домовилися, що наше спілкування не може бути більше ніж пів години, тому що незряча людина сприймає нову інформацію по іншому, ніж зряча людина і витрачає на її переробку більш енергії.
Також я добре розумів, що маю три обмеження.
1. Це не можна у шпиталі та без їх згоди фотографувати.
2. Не можна взагалі підіймати цю тему, коли тільки починаєш спілкування. Тому що це дає привід незрячому хворому подумати, що ти прийшов до нього не з щирою допомогою, а зробити собі якійсь піар та рекламу.
3. Це не можна пропонувати якійсь рухи та вправи, тому що не закінчилася медична реабілітація, продовжується регулярне лікування поранень очей очними краплями і без консультації з лікуючим лікарем можна нашкодити хворому.
Щоб спілкування наше було легким я завжди на початку бесіди казав про своє військове звання та посаду, з якої я звільнявся з лав збройних сил України і поранені військовослужбовці сприймали мою інформацію дуже уважно. Але тут виникає делікатне питання – наскільки своєчасно повинна бути ця бесіда та її зміст? З точки зору сучасних вимог до послідовності реабілітації, то з початку проводиться медична реабілітація, а потім всі інші види реабілітації. І я повністю згоден. Але у випадку коли є пошкодження тільки обличчя і людина стає незрячою, що суттєво впливає на психічний стан людини, то тут можуть бути виключення.
Я вважаю, що дуже багато залежить від уважності психолога шпиталю, котрий курирує офтальмологічне відділення та лікуючого лікаря щодо відчуття психологічного стану хворого і своєчасного запрошення психолога, якій спеціалізується на проблемах незрячих людей. Вже пройшло майже півтора місяця з першій зустрічі і я поцікавився у незрячих військовослужбовців та їх родичів наскільки своєчасно була наша зустріч. Всі вони відповіли, що перша бесіда була дуже своєчасна і доречна. З початку вони були зайняті лікувальними процедурами та не було часу задуматися як жити далі. Потім вільного часу ставало все більше і почали виникати різні питання пов’язані з життям незрячої людини. Один незрячий військовослужбовець зізнався, що у нього були дві непростих доби, як жити далі, але на його щастя сталася наша зустріч і перш за все зміст інформації, яку він почув.
На мою думку зміст першої бесіди з незрячим військовослужбовцем повинен включати такі тези:
1. У світі живе багато незрячих людей, які втратили зір не тільки на війні. Це різні захворювання очей, атрофія зорового нерву, наслідки цукрового діабету, та автомобільні аварії. І більш детально зупинитися в яких професіях незрячі люди реалізують себе як особистості.
2. Як гаджети та програмне забезпечення допомагають незрячим людям спілкуватися між собою в соціальних мережах, використовувати інтернет для різних власних потреб.
3. Як незрячі люди використовують білу тростину для пересування у просторі та її головні функції.
4. Як незрячі люди використовують умовний годинник при харчуванні.
5. Базові принципи супроводу незрячих людей.
Вважаю, що інформація була надана своєчасно, тому що через пару днів хлопці зателефонували мені та попросили встановити їм на телефони програмне забезпечення. Я прийшов до них з незрячим спеціалістом по гаджетам, він поставив програмне забезпечення та додатково розповів про життя незрячої людини. Після цього, біло значно помітно як покращився настрій у хлопців. А коли через пару днів я прийшов до них з спеціалістом по орієнтуванню у просторі та мобільності, якій розповів про види білих тростин та як користуються незрячі люди, то настрій у хлопців став дуже позитивний. Крім того, недавно я провів з незрячим військовослужбовцем, якого вже виписали із шпиталю перше заняття по танцювально-рухової терапії. Але про це у наступній статті.