У листопаді було рівно чотири роки, як я почав займатися з незрячими людьми безпекою їхнього пересування, поліпшення їхньої постави та мобільністю за допомогою різних методів танцювально-рухової терапії, спеціальних вправ та механіки танцювальних рухів у бальних танцях. Це був період дуже цікавої та пізнавальної роботи з незрячими людьми, і в мене виникло бажання виділити низку важливих моментів зі свого практичного досвіду роботи. Але тут мені несподівано зателефонувала Леоніда Пономарьова та попросила мене дати інтерв’ю щодо роботи з незрячими людьми. Тому частина моїх спостережень розкрита в інтерв’ю, яке ви можете знайти за цим посиланням, а на деяких спостереженнях хочу зупинитися нижче.

https://www.youtube.com/watch?v=NPcPsTennjY&fbclid=IwAR3aNvMGf0Ec1FpUaKFpz_UMohhq-r_gaGFjYynVhV7ZOCicnBldGY5n3Zw

По-перше, незрячі люди здебільшого не можуть добре стояти в балансі на одній нозі. Я назвав би цю проблему проблемою номер один.

Загальносвітова танцювальна практика показує, що чим більше танцюрист може протанцювати на опорній нозі, тим ефектніше виглядає його танець. У простому соціальному повільному танці партнер повинен вести партнерку не тільки з боку в бік, а й уперед, назад, а також здійснювати різні повороти типу зміни місць, коли партнер та партнерка змінюються місцями. Тоді танець виглядає органічно і природно і сторонній людині не спаде на думку думка, що у партнера чи партнерки, або в обох є якісь проблеми із зором.

Тому, працюючи з незрячими людьми щодо зміцнення їх гомілковостопного суглоба, вестибулярного апарату, розвитку контролю балансу на одній нозі, постави ми даємо можливість незрячим людям активніше брати участь у соціально-політичному житті суспільства, влаштовувати своє особисте життя, а також готувати незрячих людей до повноцінного інклюзивного життя.

По-друге, необхідно частіше робити семінари та конференції фахівців, які працюють у сфері опорно-рухового апарату з незрячими людьми. Це вчителі фізкультури, ритміки, фахівці з орієнтування у просторі та мобільності, а також фахівці з реабілітації інклюзивних ресурсних центрів. Я читав, що в деяких школах вчителі фізкультури використовують музику та проводять розминку у вигляді аеробіки. Дітям цей метод дуже подобається, і вони із задоволенням активно виконують різні фізичні вправи під музику, а потім переходять до основної частини уроку.

Я вважаю, що вчитель фізкультури та вчитель ритміки мають бути у тісному контакті з фахівцем з орієнтування у просторі та мобільності та добре представляти ті завдання та вимоги до опорно-рухового апарату незрячих людей для успішної їх соціалізації у суспільство. У всякому разі, у мене виникло стійке бажання поспілкуватися з вчителями фізкультури та ритміки різних навчальних закладів, які працюють з незрячими дітьми, познайомитися з їхнім досвідом роботи, а також з проблемами, що у них виникають.

По-третє, я вважаю, що повинні частіше проводитись майстер-класи з батьками незрячих дітей окремо та спільні заняття з дітьми. Батьки незрячих дітей повинні добре уявляти, які фізичні та танцювальні вправи сприяють не тільки фізичному розвитку дитини, поліпшенню її моторики та координації у просторі, але також допомагають в адаптації як до соціального життя, так і інклюзивної освіти.

По-четверте, я ніколи не думав, що моя практика роботи з незрячими людьми методом танцювальної терапії з вивчення теми ведення та слідування розкриє серйозну соціальну проблему глобального масштабу як для хлопчиків, так і для дівчаток. Думаю, що я цій темі присвячу окрему статтю. Але поки що коротко можу відзначити, що для хлопчиків ведення в танці викликає великий стрес, особливо для тих, хто не бачить з дитинства, тому що вони звикли, що їх постійно ведуть.

Для дівчаток це теж стрес під час руху в парі під музику, оскільки вони не звикли, що перед ними хтось стоїть досить близько. І виникає побоювання піти точно вперед чи назад. Але з танцювальною практикою ця проблема досить швидко вирішується. Як вирішення цієї проблеми я зараз тестую на різних вікових групах незрячих танцювальні рухи зі степу аеробіки, адаптовані під незрячих людей. Це дозволяє з самого дитинства чітко представляти напрями руху у просторі та значно полегшує роботу спеціаліста з орієнтування у просторі та мобільності.

По-п’яте, чим краще збережений інтелект незрячої людини і чим вища її мотивація щодо вдосконалення своєї координації, мобільності та соціалізації у суспільство, тим ефективніша наша робота. Це стосується як одного виду нозології, як відсутність зору, і легкі форми ДЦП, і навіть інсульту.

У наступному 2020 році я тісніше співпрацюватиму з Київським центром незрячих. Я сподіваюся, що ця співпраця принесе не тільки практичну користь для незрячих людей, які користуватимуться послугами даного центру, але також збагатить мій досвід роботи та підвищить його ефективність.

Коли я проводжу заняття з незрячими щодо танцювальної терапії, то завжди намагаюся внести щось нове, але корисне. Іноді це спонтанно, від ситуації. Ось і на занятті з Настею вийшло так, що перед нами займалася у танцювальному залі група дітей, яка відзначала якесь свято з повітряними кульками. Я вирішив не прогаяти такий шикарний момент і на фотографії Настя робить статичну вправу для зміцнення внутрішніх м’язів стегна в положенні напів присіду. Протягом 30 секунд слід утримувати вихідне положення. Це дуже корисна вправа для танцюристів і не лише. Головне, щоб заняття проходило з гарним позитивом та настроєм.

З Веронікою я знайомий досить давно. В рамках танцювальної терапії ми зробили велику роботу щодо покращення її координації, мобільності та зміцнення вестибулярного апарату. Вона чудово танцює віденський вальс у стандартному темпі. Кілька днів тому я знову зустрів у 5 інтернаті цю маленьку, але з по-дорослому серйозним ставленням до життя, дівчинку.

Цього дня я її бачив у новій якості, вона активно користувалася білою тростиною. Чому це мене так зацікавило? Тому що я, при роботі з незрячими на заняттях з танцювальної терапії, постійно звертаю увагу на поставу. І досить часто бачив, як тільки незрячий бере в руку білу тростину, то він одразу починає сутулитися. На мій погляд, хлопчики більше сутуляться при роботі з білою тростиною, ніж дівчатка. При спілкуванні з дуже хорошим спеціалістом з просторового орієнтування та мобільності Євгеном Свєтом ми дійшли висновку, що у роботі кожного з нас багато спільного. Я з великим задоволенням брав участь як гайд у його заняттях з просторового орієнтування. І після зустрічі з Веронікою я зрозумів, що для якісної роботи мені необхідно побувати у Євгена Свєта на заняттях з теми роботи з білою тростиною. У себе на занятті з танцювальної терапії я порушую питання механіки рухів сходами для безпечного пересування незрячого. І я повинен добре знати, як незрячий використовує білу тростину для визначення висоти сходинки, як високо він повинен підняти ногу, щоб не збивати передній край взуття.

Спостерігаючи за Веронікою, я не тільки з великим задоволенням зазначив, що робота з білою тростиною не вплинула на її поставу, а й почав думати, які є ефективні вправи для зміцнення кистей рук. Адже це дуже важливо, щоб при тривалих поїздках незрячий зберігав високу функціональність і тонус кистей рук для забезпечення безпеки пересування.

Вероніка допитлива дівчинка, дуже багатьом цікавиться і ставить багато питань на заняттях з танцювальної терапії, які не належать до теми заняття. І було цікаво за нею спостерігати, як вона йшла з мамою з інтернату.

Вона йшла сама, користуючись тростиною, а мама йшла поруч. Було відчуття, що їй подобається за допомогою тростини пізнавати навколишній світ. 9 вересня Вероніці виповниться 8 років, і я бажаю цій маленькій, але яскравій зірочці, вирости розумною, красивою та повноцінно реалізувати себе в житті. А батькам не тільки Вероніки, а й інших незрячих дітей, я бажаю давати їм більше можливостей за допомогою тростини пізнавати навколишній світ, оскільки це є важливою складовою до самостійного життя незрячої людини.

Хочу висловити велику подяку Євгену Свєту за можливість бути асистентом у нього на заняття з просторового орієнтування з учнями випускного класу 5 інтернату.

Залишилося зовсім мало часу до випускного, і цікаво було спостерігати, наскільки випускники готові самостійно пересуватися поза домом у непростих міських умовах. Мені сподобалося, що Євген Свєт ставив такі завдання, з якими будуть змушені стикатися незрячі щодня протягом усього свого життя.

Від певної конкретної точки дійти до супермаркету і, якщо ви не знайшли те, що хотіли купити, дійти іншого супермаркету. З погляду зрячого, начебто просто. Але спостерігаючи за роботою незрячого учня, починав розуміти, наскільки виконання цього завдання потребує значних розумових зусиль та внутрішньої напруги.

Моя робота ускладнювалася тим, що протягом основного супроводу незрячого учня я мав допомагати виключно в екстрених випадках. І я часто ловив себе на тому, що хотів одразу підказати учневі, коли той потрапляв у скрутне становище.

Справжній квест почався тоді, коли почали проходити тему кварталу. Це коли з однієї вулиці незрячий має пройти дворами поміж будинків на іншу паралельну вулицю. Тут для зрячої людини не так просто, коли потрапляєш у незнайомий район. А що вже казати про незрячого.

Для мене з професійної точки зору це заняття було дуже пізнавальним, тому що я бачив, як учні переносять вагу при ходьбі, як ставлять стопу, наскільки робота з палицею впливає на поставу та її контроль при безпосередньому пересуванні в просторі.

Також я дуже вдячний Тетяні Антоненко за те, що під час виконання завдань вона ділилася зі мною різними методами, які використовує при пересуванні в просторі.

Сподіваюся, що ця зустріч була не остання і починаю коригувати свої плани наступного тижня, щоб ще раз побувати на заняттях Євгена Свєта.

Закінчується календарний рік і всі намагаються підбити підсумки року, що минає, як у своєму особистому житті, так і в роботі і намітити плани на майбутнє. Мені хотілося б підбити підсумки занять з танцювальної терапії із чудовою дівчиною Аланою, якій у вересні минулого року виповнилося 18 років. Оскільки Алана навчається в Польщі, то з грудня минулого року досі вдалося провести з нею 20 занять.

Вважаю дуже вдалим те, що спочатку почав з нею працювати, а потім ознайомився з її діагнозом, який займає не менше половини стандартного листа. Якби сталося навпаки, то існувала б велика ймовірність того, що я міг би і не взятися за таку відповідальну роботу. Аж надто грізно й переконливо виглядала медична термінологія, яка вимагала з мого боку поглибленого розуміння медичних проблем Алани та їх облік при проведенні занять.

Однак у ході практичних занять з Аланою та отриманих результатів, у мене склалося стійке переконання, що лікарі у низці діагнозів вирішили перестрахуватися. Тому, дотримуючись медичного принципу «не нашкодь», Алана, її мама, і я почали творити, враховуючи насамперед індивідуальні особливості Алани.

Зупинюся на ключових моментах:

1. На момент нашої зустрічі Алана не могла поставити ноги разом та впевнено стояти. М’язи стабілізатори постави були перенапружені, тіло їй сприймалося як єдине ціле, пропріоцептивні відчуття свого тіла були розвинені дуже слабо, особливо стопа, тазостегновий та гомілковостопний суглоби. Зараз Алана може спокійно ставити ноги разом і перебуває в цьому положенні тривалий час. Цю дію вона робить природно, як пересічні люди.

2. Алана не могла робити приставні кроки убік. Наразі виконання цієї вправи не викликає у неї особливих проблем. Понад те, на практичних заняттях поступово цю вправу ускладнював. Ми всі чудово розуміємо, що рух – це наслідок роботи центральної нервової системи та відділів головного мозку. Тому, для мене було цікаво, наскільки успішно може впоратися її мозок із кількома завданнями одразу. Спочатку ми разом робили кроки убік, потім під музику, звертаючи увагу на ритмічність постановки стопи. Потім, за дотриманням ритму, я її провокував розмовами на різні теми.

У результаті, при виконанні цієї вправи, Алана під улюблені пісні робить приставні кроки, тримає ритм, співає і відповідає мені на різні теми. Таким чином, мозок Алани показав, що здатний виконувати кілька завдань відразу і контролювати правильність виконання руху.

Багато хто може поставити запитання – а навіщо Алані вчити приставні кроки і що їй це дасть у практичному житті? Відповідь дуже проста – якщо ми займаємося танцювальною терапією, то приставний крок у бік зі зміною ваги, це частина повороту при вальсі. Немає нічого кращого віденського вальсу для тренування вестибулярного апарату не тільки незрячим, а всім людям. Це покращення фізичного тонусу, координації роботи м’язів, а також найважливіший момент соціалізації – адже вальс ми танцюємо у парі. На даний момент Алана може танцювати вальс у ритмі повільного вальсу та трохи швидше, але до віденського вальсу ще потрібно багато спільної роботи та практики.

3. Внаслідок перенапруги м’язів стабілізаторів та зовнішнього бачення порушення опорно-рухового апарату, до зустрічі зі мною, з Аланою не пробували бігати чи робити вправи, де необхідне прискорення. Я вирішив спробувати це, використовуючи ігрові моменти. Спочатку мозок Алани відчув стрес на її прискорену ходьбу, і її серце билося як у зайця. Але ми паралельно ще робили вправу збільшення її ємності легень, дихальні вправи. В результаті спільної роботи у Алани періодично почало з’являтися бажання ніби побігати і серце при цьому працювало стабільно, а пульс був у рамах норми.

4. Алана ніколи у своєму житті не стрибала в гору, не могла вдарити ногою по м’ячу. За минулий рік, працюючи з її тазостегновими суглобами, підколінними зв’язками, регулярно навантажуючи гомілковостопні суглоби і підвищуючи чутливість стоп, Алана вже може трохи підстрибувати, і це відчуття приносить їй задоволення.

5. Тепер про танець. За першої нашої зустрічі Алана під музику могла лише переносити вагу тіла з однієї ноги на іншу при розставлених ногах на ширину плечей. Перенесення будь-якої з ніг вперед або назад було неможливим. Наразі партнер може її вести вперед, назад, убік, а також вона може танцювати вальс у ритмі повільного вальсу. Ми зараз лише підійшли до розуміння ваги на одній нозі, осі на одній нозі та обертання на цій осі. Але явно відчувається те, що постійно займаючись підвищенням її пропріоцептивних відчуттів, Алана стала вже відчувати окремі частини тіла, відчувати від цього розуміння певний комфорт. Як мені свого часу сказав незрячий Микола Мацько, після регулярних із ним занять: «Раніше, коли я чув музику, я танцював у голові. Зараз, коли я чую музику, я танцюю м’язами тіла. Причому відчуваю послідовність роботи цих м’язів».

І Алана на одному з останніх занять із нею у грудні зробила мій день і можливо мами. Коли зазвучала закарпатська полька, Алана почала танцювати тілом і рухати коліна, стегна, а не лише переступати з ноги на ногу. Це показало мені, що її робота головного мозку та центральної нервової системи відкрила в Алані пласт додаткових можливостей для покращення її координації, просторової орієнтації, розуміння свого тіла та своїх можливостей.

Чому можливі такі результати?

По-перше, абсолютної довіри Алани мені як терапевту.

По-друге, дивовижного терпіння та працездатності Алани на занятті, розуміння того, що я даю найнеобхідніше на даний момент.

По-третє, збереженого інтелекту та прекрасного почуття гумору. Без використання гумору, емоцій, роботи з уявою через гру, через ситуацію цього результату не було б.

По-четверте, музичність та гарне почуття ритму Алани дозволило працювати комплексно. Це і музична терапія, танцювальна терапія, покращення фізичного тонусу, а також пропріоцептивні відчуття.

По-п’яте, неоціненна допомога мами під час занять з танцювальної терапії.

Насамкінець хочеться висловити надію, що наступного року Алана відкриватиме в собі все нові й нові можливості для свого розвитку та повноцінного життя, а я постараюся максимально їй у цьому допомогти.

Заняття з танцювальної терапії з одним незрячим та парою незрячих людей мають свої особливості і, насамперед, відрізняються за пріоритетністю цілей. З одним незрячим заняття з танцювальної терапії проводиться з урахуванням індивідуальних особливостей незрячого, і головний акцент ставиться на підвищення мобільності суглобів, розуміння механіки пересування, покращення роботи вестибулярного апарату та орієнтування у просторі через рух та танець.

З двома незрячими заняття з танцювальної терапії проводиться з акцентом на взаємодію в парі, ведення та слідування, базові вправи щодо покращення розуміння напрямів руху та орієнтування у просторі, а також на відчутті ваги партнера та використання ваги один одного у процесі танцювального руху.

Крім того, значний вплив на зміст заняття відіграє і те, коли незрячі втратили зір. Чи це з самого дитинства, чи в період уже дорослого життя. Наприклад, на фотографії Сергій Півень та Оля Русина втратили зір уже у дорослому житті, понад 10 років тому кожен. Тому я можу, пояснюючи їм танцювальний рух, наводити такий асоціативний ряд, який їм зрозумілий. Наприклад, пояснюючи вальс, я використовую такі порівняння як фрегат з вітрилами на хвилях, або гойдалка човник. І ці 10 років відсутності зору позначилися на їхній пластиці руху, оскільки значно знизилася їхня рухова активність. Але заняття з танцювальної терапії для того і проводяться, щоб максимально компенсувати різке зниження рухової активності.

Для незрячих з дитинства я використовую інші асоціації, що характеризують рухи, які їм зрозумілі. Наприклад, коли ми обговорюємо використання ваги тіла в танцювальному русі, то представляємо вагу дверей в автомобілі або холодильнику, яку ми повинні закрити, не сильно грюкнувши.

Для підвищення ефективності заняття важливе значення має створення доброзичливої та позитивної атмосфери у процесі заняття. Гумор, здорова самоіронія, відсутність дратівливості на помилки партнера та сильна мотивація є головними складовими процесу реабілітації та соціалізації незрячих людей у суспільство.

Одне з найважливіших завдань у ТРТ із незрячими людьми – це підвищення чутливості стопи. І не просто чутливість стопи сама по собі, а безпосередньо пов’язана з безпекою пересування у просторі. Для незрячої людини, коли вона знаходиться за межами свого будинку, дуже важливо добре відчувати нерівності тротуару, переходів через дорогу, трав’яного покриву, а також тактильно-напрямних доріжок, що полегшують орієнтування у просторі. Для цього ми використовуємо як танцювальні рухи, так і спеціальні вправи.

Однак при заняттях ТРТ з незрячими дітьми педагог повинен пам’ятати про високу переключення уваги цієї вікової групи. Тому для різноманітності заняття я рекомендую використовувати таку гру під умовною назвою «Квест». У цій грі ми використовуємо дитячу цікавість та бажання пізнати навколишній світ.

Суть гри полягає в тому, щоб дитина пальцями ноги не лише зібрала на карематі різні предмети, а й назвала їх. Предмети можуть бути найрізноманітнішими у кількості від 10 до 20 штук, залежно від рівня підготовки дитини та щоб гра тривала не більше 10 хвилин.

Наприклад, олівці, ножиці, гумки, фломастери, шпильки, кільця і т.д. Головне, щоб ці предмети дитина могла підняти пальцями ноги.

Що дає ця гра?

1. Підвищує чутливість стопи дитини, особливо подушечки пальців, оскільки ними обмацує предмети.

2. Покращує концентрацію та зосередженість, а також увагу дитини, адже предмети можуть бути гострими.

3. Прекрасна профілактика плоскостопості. Якщо ви пошукайте в інтернеті вправи з профілактики плоскостопості, то можу сказати, що збирання предметів пальцями ніг входить до десятки рекомендованих вправ абсолютної більшості фахівців у цій галузі.

4. Поліпшується чутливість і моторика пальців рук, оскільки дитина обмацує предмети та визначає їхнє призначення.

5. Розширює кругозір дитини, тому що можуть потрапити предмети, з якими дитина ще не знайома.

У моїй практиці ще жодного разу не було нагоди, щоб дитина не хотіла проходити «Квест». Особливо коли вона знаходить на карематі пару цукерок, то значно підвищується її позитивний емоційний стан, і вона з великим задоволенням продовжує планове заняття.

Минулої неділі відбулося чергове нове знайомство із чудовою дівчинкою Настею та перше заняття з нею з танцювально-рухової терапії. Незважаючи на те, що одним з головних принципів моєї роботи є індивідуальний підхід, вже починає формуватися список базових вправ, який вкрай необхідний кожній незрячій і слабозорій людині для більш впевненого та безпечного пересування у просторі.

Це, насамперед, вправи підвищення пропріоцептивних відчуттів, відчуттів своїх м’язів і частин тіла у просторі. І тут особливе місце посідають вправи з опорно-руховим апаратом. Дуже точно сказано у вікіпедії про типи м’язових почуттів.

Очень точно сказано в Википедии о типах мышечных чувств.

Дякуючи пропріоцепції людина може відчувати становище, рух і силу.

Почуття становища – здатність відчути, під яким кутом перебуває кожен суглоб, й у сумі – становище та позу всього тіла.

Почуття руху – це інформація про напрямок та швидкість руху суглобів.Людина сприймає як активний рух суглоба при м’язовому скороченні, і пасивне, викликане зовнішніми причинами.Поріг сприйняття руху залежить від амплітуди і від швидкості зміни кута суглобів, що згинається.

Почуття сили – здатність оцінити м’язове зусилля, що додається для руху чи утримання суглоба у певному положенні.Ці пропріоцептивні відчуття дуже важливі для незрячої людини, оскільки дуже впливають на утримання правильної постави, контролю становища власного тіла у просторі, і навіть під час виконання танцювальних рухів.

Дуже хороший ефект дає вправу з класичного танцю батман тандю, стилізоване для роботи з незрячими і слабозорими людьми.Про цю вправу та її важливість для незрячих і людей з вадами зору буде написана окремо невелика стаття.

Також дуже важливі для покращення та розвитку пропріоцептивних відчуттів найрізноманітніші стрибки. Вони стимулюють роботу вестибулярної системи та викликають позитивний стрес, як у дитини, так і дорослої, що безпосередньо позначається на емоційному стані. Джин Айрес, всесвітньо відома авторка з сенсорної інтеграції писала, що вестибулярна система – це головний організатор відчуттів у всіх сенсорних каналах, отже, вона бере участь у розвитку мови та розумінні слів.

Практика роботи з незрячими людьми показала, що вони дуже слабко розвинене розуміння руху убік, і навіть руху назад, оскільки звикли ходити переважно вперед і робити виключно перед собою. Ось і Настя спочатку не вміла стрибати убік, але протягом заняття швидко навчилася і цей рух їй дуже сподобався. Вона не усвідомила, що в такій ігровій формі та під музику ми зміцнюємо її м’язи стабілізатори, які відповідають за баланс та поставу.

Працюючи з кожною новою незрячою дитиною та дорослою, я все більше переконуюсь у тому, наскільки важлива рухова активність у житті людини. Кожній людині, яка працює над своїм розвитком, хочеться порадити взяти на замітку чудові слова Моше Фельденкрайза: «Покращуючи якість вашого руху, ви покращуєте роботу вашої центральної нервової системи».