Я вже писав про загальновідому істину, що кожна людина має свою унікальність та індивідуальність. Американський лікар – фізіотерапевт Глен Доман у своїй основній роботі «Що робити, якщо у вашої дитини пошкодження головного мозку» писав, що у двох дітей з абсолютно однаковим діагнозом будуть різні методи лікування та реабілітації. Тому, коли я починаю працювати з незрячою дитиною, то спочатку відкидаю весь свій досвід і намагаюся почати з чистого аркуша.

Ось і моє знайомство з хлопчиком Ігорем розпочалося з дослідження його унікальних та індивідуальних особливостей. Одним із основних методів науково-педагогічного дослідження є метод спостереження. І я постарався отримати та регулярно отримую інформацію про Ігоря шляхом прямого та непрямого спостереження. У зв’язку з тим, що ефективність моєї роботи безпосередньо залежить від ступеня збереження та розвиненості інтелекту дитини, а також від почуття гумору та позитивних емоцій, то я, на початку нашого знайомства, звернув на це особливу увагу. Я дуже вдячний Оксані, мамі Ігоря, за повну довіру до мене та прагнення якнайповніше розкрити про нього інформацію, яка могла б мені стати в нагоді в роботі.

При знайомстві та під час першого заняття з танцювальної терапії з Ігорем, я відзначив наступні моменти:

По-перше, коли Ігор стоїть у зручній для себе позиції, то незвично широко розставляє ноги і видно не природну виворотність стопи, яку я не бачив у жодної сліпої людини, з ким мені доводилося проводити заняття.

По-друге, Ігор має високу гіперактивність, яку регулярно компенсує вже всім відомим розгойдуванням на прямих ногах верхньої частини корпусу.

По-третє, через неприродну виворотність стопи Ігор, для збереження балансу дуже часто переступав з ноги на ногу і для нього стійка на одній нозі зі збереженням балансу, представляє дуже велику проблему, значно більшу проблему, ніж для інших незрячих із збереженим інтелектом .

По-четверте, Ігор дуже захоплюється музикою, співає, має чудовий музичний слух та почуття ритму.

По-п’яте, Ігор має дуже слабкі м’язи-стабілізатори, які відповідають за баланс та збереження рівноваги при ходьбі.

По-шосте, Ігор показав, що якщо він має сильну мотивацію щось зробити, то вміє концентруватись і намагається зробити те, про що я його прошу.

Виходячи з вищевикладених спостережень, стало зрозуміло, що у випадку з Ігорем є не стандартна проблема, яку можна розбити на три стратегічні завдання:

1. Необхідно Ігореві звести ноги разом і вирівняти стопи. Це необхідно як для правильної механіки танцювальних елементів, так і для безпечного пересування при використанні тростини.

2. Зміцнити його м’язи стабілізатори та загальнофізичну підготовку.

3. Поліпшити у Ігоря координацію, пропріоцептивні відчуття свого тіла, здатність центральної нервової системи мозку працювати у багатозадачному режимі під час виконання складно координаційних рухів.

Для того щоб вирішити перше завдання, необхідно було зрозуміти причину такої аномальної виворотності стоп. Адже було очевидно, що в Ігоря така виворот стоп є наслідком, а не причиною. І вирішуючи друге завдання щодо покращення загальнофізичної підготовки Ігоря при виконанні вправи планка, мені впало в око не характерне становище його стоп. Він упирався не подушечками пальців ніг, а буквально упирався пальцями. Це добре видно на фотографії.

 

Як порівняння я можу навести фотографію, де таку ж вправу планка робить Вероніка.

Складалося враження, що в нього в районі гомілки на стику таранної, човноподібної та клиноподібних кісток є якийсь спазм, який не дозволяє Ігореві підняти пальці ніг на себе. Таке порушення іннервації стопи характерне для людей, які перенесли інсульт. Через те, що вони не можуть пальці ніг підняти на себе, вони починають при ходьбі загрібати і одна зі стоп виглядає клишоногою. А у випадку з Ігорем, його мозок вирішив цю проблему не за допомогою клишоногості, а, навпаки, за допомогою більшої виворотності стоп.

Я з мамою Оксаною обговорили цю проблему і прийняли рішення, що за першої нагоди Ігор обов’язково сходить на консультацію до ортопеда. Також було ухвалено рішення, що вдома робитимуться регулярно вправи на стопи, які обов’язково роблять люди, які перенесли інсульт. Зокрема, це коли стоячи на невеликому височині на подушечках пальців (на товстій книжці) опускати п’яти на підлогу.

В результаті моїх занять та активної допомоги мами Оксани процес реабілітації Ігоря почав з великим скрипом рухатися вперед. На превеликий жаль, карантин змусив нас зробити вимушену перерву. Але я і мама Ігоря дивимося на процес реабілітації Ігоря з оптимізмом, тому що ми знаємо в якому напрямку рухатись і сподіваємося, що через два-три роки ми досягнемо якісного покращення.

Енн Джин Айрес широко відома в західних наукових колах фахівців з дитячого розвитку, насамперед своєю класичною працею «Дитина та сенсорна інтеграція». Ця книга призначена як різним фахівцям, так і батькам, які можуть по-новому поглянути на проблеми та труднощі своєї дитини. Читаючи цю роботу я спробував зрозуміти основні ідеї та принципи Енн Джин Айрес щодо її теорії сенсорної інтеграції з точки зору моєї роботи з незрячими дорослими та дітьми.

У книзі «Дитина та сенсорна інтеграція» я для себе відзначив наступні моменти.

Бобат-терапія та сенсорна інтеграція Джин Айрес не є підходами з наборами вправ та переліками інструкцій, які підійдуть будь-якій дитині. Вони являють собою системи аналізу проблем та порушень, чіткі обґрунтування вибору втручання, проведення терапії та оцінки ефективності.

Що ж мають робити батьки та фахівці, як тільки вони помітили у дитини проблеми? ДЖ. Айрес говорить про такі важливі речі:

По-перше, аналіз проблеми.

По-друге, підтримка позитивної самооцінки дитини.

По-третє, розвиток у дитини навичок гри.

По-четверте, пошук професійної допомоги.

Сенсорна інтеграція потрібна всім дітям. Абсолютно всім дітям потрібні сенсорний досвід, адекватна здатність обробляти та інтегрувати різні види сенсорної інформації, формування адаптивних відповідей. Шлях, який може допомогти, – розвиток ігрових навичок. Терапія, яка ґрунтується на сенсорній інтеграції, не зосереджена на навчанні специфічних навичок, таких як читання чи лист. Вона вчить дитину тому, як організувати мозок, щоб вона краще працювала. Це допоможе йому засвоїти і читання, і лист, і багато іншого зі значно меншими зусиллями.

Процес сенсорної інтеграції. Чотири рівні відчуттів:

Перший. Слухові (слух); Зорові (зір); Вестибулярні (відчуття сили тяжіння та рух); Пропріоцептивні (м’язи та суглоби); Тактильні (дотик).

Другий. Вестибулярні та пропріоцептивні відчуття поєднуються і виражаються як рух очей, поза, рівновага, м’язовий тонус, протидія силі тяжкості. Тактильні відчуття виражаються як ссання, прийом їжі, зв’язок мати-дитина, тактильний комфорт.

Третій. Загальне поєднання всіх відчуттів виражається як перцептивний образ тіла, координація обох сторін тіла, рухове планування, рівень активності, концентрація уваги та емоційна стабільність.

Четвертий. На четвертому рівні розвиток слухових та вестибулярних відчуттів виражаються як мова та мова. А поєднання всіх відчуттів починає додатково виражатися як координація очей-рука, зорова перцепція та цілеспрямована діяльність.

Результатами сенсорної інтеграції мають бути: здатність концентруватися, здатність до самоорганізації, самооцінка, самоконтроль, впевненість у собі, здатність до шкільного навчання, здатність до абстрактного мислення та обґрунтування, спеціалізація кожної із сторін тіла та півкуль мозку.

Вестибулярна система пов’язана майже з усіма зонами мозку. З усіх органів чуття вестибулярні рецептори найбільш чутливі. При дефіциті ігор, які би використовували все тіло, дитина не отримає сенсорної їжі, необхідної для розвитку мозку як цілого. До того ж, він втратить можливість закріплювати навички, що визначають оптимальний емоційний розвиток.

Рухливі ігри важливі для мобілізації організму та збереження його готовності до дії. Якщо фізична зв’язок дитини з гравітаційним полем землі нестійка, решта зв’язку що неспроможні розвиватися оптимально.

Читання, лист та комп’ютерні навички зовсім не є «базовими». Вони вимагають від мозку детальної обробки відчуттів та формування точних рухових та когнітивних відповідей.

Вестибулярна система – це головний організатор відчуттів у всіх сенсорних каналах, отже, вона бере участь у розвитку мови та розумінні слів. Вестибулярна стимуляція полегшує вокалізації. Якщо ви замислитеся про те, що взагалі може робити людина, то зрозумієте, що всі наші дії зводяться безпосередньо до руху, або до процесів, які також виражаються через рух. Відчуття руху та дії сили тяжіння (вестибулярної системи) переплітаються з сигналами, що йдуть від м’язів, суглобів та шкіри, – складаючись, вони і дають схему тіла.

Вестибулярна інформація є вкрай важливою для управління рухами тіла як цілого. Розвиток системи обробки сенсорної інформації є фундаментом для освоєння читання та математики. Більшість дітей з порушеннями сенсорної інтеграції потребують розвитку основних функцій мозку – вестибулярних, пропріоцептивних та тактильних систем обробки сенсорної інформації. Вестибулярні, пропріоцептивні та зорові дані інтегруються, утворюючи «карту», яку мозок потім використовує для управління рухом тіла у просторі.

Поряд із проблемами у спілкуванні, мовному розвитку та поведінці дітей з аутизмом спостерігаються ознаки серйозної дисфункції сенсорної інтеграції. У мозку (у лімбічній системі) є область, яка «вирішує», який сенсорний імпульс реєструвати та пропонувати нашій увазі. У дітей з аутизмом вона функціонує погано.

Існує три види поганої сенсорної обробки сигналів, які часто трапляються у дітей з аутизмом.

По-перше, сенсорний сигнал «не реєструється» мозком належним чином, тому дитина на одні речі не звертає уваги, а на інші речі дуже різко реагує.

По-друге, зустрічається погана модуляція сенсорних сигналів, особливо вестибулярних та тактильних: через це розвивається гравітаційна невпевненість або тактильна гіперчутливість.

По-третє, дає збої область мозку, що відповідає за спонукання до дій, особливо нових, або ж до зміни дій: через це пригнічується інтерес до справ, які зазвичай вважаються конструктивними та корисними.

Багато дітей з аутизмом потребують допомоги, щоб вичленувати сенсорну інформацію, необхідну для взаємодії з навколишнім світом. Пхати, тягнути, стрибати, висіти на турніку – всі ці види активності заспокоюють дитину з аутизмом. Також на нього діє відчуття сильного тиску. Багато дітей з аутизмом дивляться терапевтові у вічі під час або відразу після виконання рухового завдання. У дітей з аутизмом власне «хочу» розвинене так само слабко, як і система, що реєструє відчуття. Пропонуючи що-небудь дитині з аутизмом, пам’ятайте, що її система «хотіння» може блокувати бажання спробувати нове або змінити вид діяльності.

Допомогти дитині з аутизмом зробити перший крок під час занять та спланувати послідовність дій – важлива складова терапії, заснованої на сенсорній інтеграції. Так як у дитини з аутизмом ослаблене внутрішнє спонукання до дії, її потенціал для взаємодії з навколишнім світом знижено.

Коли йдеться про оптимальний розвиток тіла та мозку, терапія, заснована на сенсорному досвіді, може виявитися ефективнішою за ліки, психоаналіз і систему заохочень і покарань.

Інтелект – це в основному продукт взаємодії з навколишнім середовищем. Терапія, заснована на сенсорній інтеграції, пропонує дитині «правильні» види активності: вони не повинні бути ні надто легкими, ні надто важкими для неї. Суспільство дуже стурбоване навчанням, розвитком мови та інтелекту, і набагато менше – закладкою сенсомоторного фундаменту для цих вищих функцій.

Центральною ідеєю терапії, заснованої на сенсорній інтеграції, є стимуляція сенсорних систем та контроль над сенсорними «каналами» (особливо це стосується рухової, вестибулярної системи, м’язів, суглобів, шкіри), спрямовані на те, щоб дитина спонтанно формувала адаптивні відповіді, що інтегрують різні види відчуттів. Коли терапевт працює ефективно, і організація нервової системи дитини налагоджена, з боку здається, що дитина просто грає.

Перш ніж розпочинати втручання, ми маємо всебічно оцінити проблему. Для оцінки стану дітей від 4 до 9 років терапевти, які займаються сенсорною інтеграцією, використовують тести на сенсорну інтеграцію та праксис (SIPT – Sensory Integration and Praxis Tests), щоб виміряти ефективність сенсорних процесів та здатність до рухового планування. Ці тести показують, наскільки добре дитина інтегрує вестибулярні, зорові, тактильні та пропріоцептивні відчуття, чи може планувати рухи, координувати роботу очей та рук, а також вимірюють якість постуральних та окорухових відповідей. Терапевт оцінює і те, які із систем гіперактивні, а у яких активність знижена. Можлива також оцінка зорового, а іноді й слухового сприйняття, якщо немає висновків відповідних спеціалістів.

Основні принципи:

1. Сенсорні аспекти активності важливі для розвитку та навчання.

2. Щоб справлятися з труднощами та освоювати нові навички, дитині потрібна хороша перцепція та інтеграція відчуттів.

3. Ефективна реакція на труднощі та засвоєння нових навичок дуже суттєві для розвитку сенсорної інтеграції нервової системи.

4. Організація сенсорної перцепції та ефективних відповідей, як правило. Покращує як розвиток, а й поведінка дітей.

5. Освоєння складних навичок та типів поведінки залежить від сукупності відповідей на простіші завдання.

6. Чим сильніше дитина мотивована до якого-небудь заняття і чим сильніше в ньому зацікавлений, тим більше шансів, що він вистоє перед труднощами, і в результаті діятиме ефективніше.

7. Терапія заснована на грі, причому організація та вибір видів активності обумовлені інтересами та уподобаннями дитини.

8. Терапевтичні види активності припускають, що завдання, поставлені перед дитиною, йому під силу.

9. Ефективність терапії визначається тим, чи починає дитина ефективно реагувати на завдання, з якими вона раніше не могла впоратися. Сенсорно-інтегративна терапія є частиною ерготерапії, в якій поведінка людини розглядається з нейробіологічної точки зору.

Як батьки можуть допомогти дитині:

По-перше, зрозуміти проблему, щоб усвідомити потреби своєї дитини.

По-друге, допомогти йому зберегти позитивну самооцінку.

По-третє, контролювати довкілля.

По-четверте, допомогти дитині навчитися грати.

По-п’яте, звернутися за професійною допомогою. За наявності ознак порушення сенсорної інтеграції, репетиторство чи інтелектуальний аналіз ситуації не надто ефективні, оскільки людину не можна «натягати» на те, з чим не справляється її мозок.

Деякі фахівці вважають, що поведінкові проблеми дитини можна коригувати і не враховуючи неврологічних порушень, які у їх основі. Психотерапевт працюватиме над стосунками в сім’ї, шкільний консультант – розвиватиме творче мислення та шукатиме незвичайні рішення, психолог-біхевіорист – ставитиме дитину у певні поведінкові рамки. Кожен із згаданих підходів може виявитися корисним, але може й не дати жодних результатів, тому що через порушення сенсорної інтеграції проблема поновлюватиметься. Неприйнятну поведінку легко побачити, значно важче зрозуміти її нейробіологічні причини.

Важливо розуміти, що у поганій поведінці значною мірою винні звичайні відчуття, які не піддаються інтеграції. На концепцію «Я» негативно впливають три фактори:

А. Неадекватна робота нервової системи.

Б. Фрустрація та почуття неповноцінності, що виникають, коли дитина не в змозі виконати дію добре.

В. Негативна реакція оточуючих на дії дитини.

Батьки повинні усвідомити, що:

1. Проблема має фізичну природу.

2. Нервова система вашої дитини менш стабільна, ніж в інших дітей. Тому зберігайте у дитини образ позитивного «Я», оберігаючи його від ситуацій, що перевантажують нервову систему.

3. Якщо дитина зірвалася, то не забувайте про причину зриву – погану обробку інформації в мозку – і не думайте її карати. Краще постарайтеся відрегулювати надходження сенсорних сигналів із навколишнього середовища, щоб допомогти його мозку організуватися.

4. Все сказане вище не має на увазі відсутність дисципліни. Заохочення доброї поведінки та позбавлення чогось приємного за погану поведінку – ось базовий принцип дисципліни. Дисциплінарні заходи мають упорядковувати, а чи не дезорганізовувати роботу мозку.

5. Слідкуйте, щоб ваші очікування відповідали можливостям нервової системи дитини.

6. Наголошувати на позитивному та ігнорувати негативне – ось загальне правило.

7. Домашня обстановка, створювана батьками, відіграє ключову роль розвитку будь-якої дитини. Очевидно, що терапія буде ефективніша, якщо дитина проводить решту часу у правильно організованому середовищі.

8. Упорядкування життя та середовища сприяють організації роботи мозку. Основа порядку – структурування часу та простору. Батьки можуть суттєво допомогти дитині компенсувати неполадки у погано організованій нервовій системі, навчивши її чітко розпоряджатися часом та підтримувати порядок.

9. Елементи обстановки, що торкаються шкіри, можуть сильно впливати – позитивно чи негативно на нервову систему. Завжди враховуйте реакцію дитини на сенсорні стимули.

10. Реакції на вестибулярні імпульси також різноманітні, як і тактильні. Пам’ятайте, що фізична робота не тільки зміцнює м’язи, а й забезпечує дитину сенсорними імпульсами та адаптивними відповідями, що організують нервову систему.

11. Якщо навколишнє середовище вимагає від дитини занадто багато, вона видасть попередження. Найімовірніше, це буде гіперактивність чи відволікання, ворожість чи агресія, сльози, усунення чи впертість – так це виглядає збоку.

12. Допомагайте дитині вчитися грати, оскільки для дитини дошкільного віку гра так само важлива у плані розвитку, як навчання для школяра. Чим різноманітніші ігри, тим більше вони сприяють розвитку. Гра повинна давати дитині безліч можливостей використовувати уяву і творчий потенціал і дитина не повинна боятися, що зламає іграшку.

 

Якими б політичними, релігійними переконаннями не мали люди, завжди їх приваблювали гарні елегантні рухи, як ознака естетичної краси. Навіть у повсякденному житті людей стійко зміцнилося таке поняття як «грація». У вікіпедії слово «грація» визначається як естетичний термін, що означає особливий, внутрішній вигляд краси, що виявляється у русі.

Грация (философия)

Тому незрячі люди також звертають увагу на характер своїх рухів і прагнуть рухатися як звичайні зрячі люди, але часто не знають, як цього досягти.

Пластичність тіла я починаю займатися не відразу, а після певного періоду роботи незрячої людини над своїм опорно-руховим апаратом. Коли в результаті занять з танцювальної терапії підвищена чутливість стопи, відчуття балансу на стопі, коли вироблено впевнений контроль рівноваги при пересуванні в просторі, тоді можливе включення в заняття ряду вправ, спрямованих на покращення пластичності тіла.

І ось днями із чудовою дівчинкою Веронікою ми вирішили включити в наше заняття та вправи на пластичність. Детальний розбір різних танцювальних рухів допомогли Вероніки виробити м’язову пам’ять на досить високому рівні як для незрячої дитини. На інших фотографіях показано роботу Вероніки при виконанні танцювального руху, а саме повороті на 360 градусів, використовуючи три кроки. Особливо акцентуємо увагу на виворотність стопи у напрямку повороту та проходження ваги до подушечки пальців опорної ноги. Особливу складність викликає вироблення у Вероніки досвіду зробити поворот так, щоб залишитися в тому ж напрямку.

Але, як і у вивченні будь-якої науки, все приходить із практикою. І я дуже радий, що Вероніка успішно та легко освоює степ аеробіку, яка сприяє кращому відчуттю напрямків руху. Без хорошої мотивації Вероніки та активної допомоги мами Тетяни, навряд чи було досягнуто таких результатів. Останнім часом у мене виникає відчуття, що Вероніка починає відчувати задоволення під час занять у процесі руху, тому що все краще і краще відчуває та контролює не лише своє тіло, а й мою інформацію як партнера.

 

Насамкінець хочу сказати наступне. Коли ми працюємо над пластичністю тіла незрячих людей, то досягаємо наступних позитивних результатів:

По-перше, покращується рухливість суглобів, відчуття власного тіла та м’язів, що значно знижує ймовірність отримання травми та підвищує безпеку при пересуванні за межами будинку.

По-друге, покращується фізичний тонус тіла, мобільність, координація та його функціональність, підвищується імунітет, покращується загальна працездатність та позитивний настрій.

По-третє, рухи стають природнішими, як у звичайних зрячих людей, покращується постава і лінії фігури.

По-четверте, покращується еластичність тканин та їх трофіка. Відсутність м’язових затискачів дозволяє у необхідній мірі постачати тканини поживними речовинами, вітамінами та своєчасно виводити шлаки та токсини з організму.

Ось і добіг кінця черговий рік роботи з незрячими дорослими і дітьми. Для мене, з професійної точки зору, він мав кілька особливостей.

По-перше, я дуже радий, що деякі батьки незрячих хлопчиків вирішили спробувати з моєю допомогою покращити їхню мобільність і координацію.

Хочу ще раз звернути увагу на те, що здебільшого і батьки незрячих хлопчиків і самі хлопчики, коли чують, що я займаюся танцювально – руховою терапією, звертають увагу на перше слово «танці» і вважають, що йдеться виключно про танці, а танці хлопчикам не надто й потрібні.

Набагато менше батьків звертають увагу на слово «руховий», розуміючи, що йдеться про мобільність та координацію.

І лише одиниці звертають увагу на слово «терапія», розуміючи, що з їх дитиною буде проводитися комплексна робота у вигляді комплексного лікування, де будуть розбиратися питання постави та презентації себе як особистості, покращення мобільності та координації як додатковий засіб зменшення травматизму та підвищення впевненості при пересування за межами будинку.

Також розглядається взаємодія у парі під час танцю, що сприяє соціалізації незрячої людини у суспільство, а особисте життя робить більш цікавим та комфортним.

По-друге, цього року я почав працювати з Анною Серпутько щодо її реабілітації після інсульту. Наша спільна робота показала дуже гарну динаміку. Я бачу шляхи подальшого просування вперед та сприймаю цю роботу як виклик, перевірку мого професіоналізму та універсальності користі методів роботи з незрячими людьми для реабілітації людей після інсульту.

По-третє, цього року виник ще один виклик. Давно, на початку нашої першої зустрічі Анатолій Варфоломєєв мені закинув ідею, мовляв, чи я готовий до виклику, коли незрячий хлопець танцюватиме з незрячою дівчиною? Я спочатку і сприйняв цю ідею як виклик. Але потім, практика показала, що це можливо і навіть із дуже гарною якістю. Однак зараз, коли я почав працювати з хлопчиками, я зрозумів, що зараз маю реальний виклик навчити танцювати хлопчика з дівчинкою. Це молодший шкільний вік.

Особливо хочу наголосити, що тут йдеться про хороший танець і взаємодію в парі. Я постійно пам’ятаю фразу, яку мені сказано незрячими людьми на самому початку моєї роботи – ми хочемо рухатися і танцювати як усі, тобто як зрячі люди. Робота з незрячою парою дітей дозволила мені розкрити цілий пласт додаткових питань, на які я спробую знайти відповіді у 2020 році.

 

Мої плани на 2020 наступні:

По-перше, я дуже хочу поїхати до Познані та побувати в Овінськах, де розташований найбільший парк у Європі за орієнтуванням у просторі. Також мені було б цікаво подивитися, як там працюють фахівці з мобільності та поділитися своїм досвідом роботи. Крім того, у Познані є інститут хореотерапії, де проводять майстер-класи для незрячих людей, і мені цікаво було б з ними поспілкуватися, послухати їхній досвід роботи та розповісти про своє.

По-друге, починаю тіснішу співпрацю з Київським центром незрячих. Я дуже сподіваюся, що це приміщення у них тимчасове, і мрію про невелику окрему танцювальну залу для незрячих людей.

По-третє, хочу спробувати, як працює моя методика на легких формах інсульту та ДЦП за збереженого інтелекту.

По-четверте, планую продовжувати працювати з незрячими дітьми різного шкільного віку у парах.

По-п’яте, дуже хочу подивитися Львів як місто та побувати в гостях у Віри Ремажевської у її знаменитому центрі «Левеня».

По-шосте, планую продовжувати проводити майстер класи та постійно публікувати новини про свою роботу у себе на сайті.

З 11 по 13 жовтня 2019 року пройшов у Харкові Всеукраїнський тренінг-семінар на тему “Радість руху”. Завдяки керівництву Національної асамблеї людей з інвалідністю України та Харківському центру реабілітації молодих інвалідів та членів їх сімей «Право вибору» організація семінару була на дуже високому рівні та я їм дуже вдячний за можливість виступити на тему «Використання танцювально – рухової терапії для підвищення безпеки пересування орієнтування незрячого у просторі, мобільності, а також соціальної адаптації у суспільство» та провести майстер клас із незрячими дітьми та їхніми батьками.

При проведенні майстер класу я постарався врахувати те, що більшість незрячих дітей і дорослих погано розуміють поняття лівої і правої сторони. Тому було обрано танцювальні елементи танцю «Полька», в якому широко використовуються стрибки у бік з приставними кроками. Механіка пересування стрибків у бік із приставними кроками була обрана за основу з бального танцю «Квікстеп».

При навчанні незрячих людей даної механіки слід звернути увагу на таке:

По-перше, взаємозв’язок ніг при переміщенні убік;

По-друге, використовуємо асоціацію, порівнюючи роботу вільної ноги з білою тростиною;

По-третє, на синхронні дії з партнером, що потребує чіткої координації тіла, контролю сили відштовхування, усвідомлення відстані при переміщенні у просторі та слуху, щоб відчувати ритм музики.

Ці танцювальні рухи мають і практичне значення. Якщо незрячий почує шум небезпеки, що наближається, з будь-якої сторони і йому необхідно швидко відстрибнути убік, то він зможе це зробити з мінімальною ймовірністю отримання травми. Крім того, регулярна практика цих танцювальних рухів дозволяє мати тіло у хорошому фізичному тонусі, покращити пропріоцептивні відчуття свого тіла та знизити навантаження на слуховий апарат.

Для різноманітності рухів та розвитку півкуль мозку вивчаємо ще один танцювальний рух із танцю «Полька». Це плескаємо долонями на 8 рахунків із використанням ритму танцю «Полька». На рахунок 1 плескаємо обома долонями разом на рівні грудей. На рахунок 2 права долоня плескає у праву долоню партнера. На рахунок 3 плевкаємо обома долонями разом. На рахунок 4 ліва долоня плескає в ліву долоню партнера. На рахунок 5 плескаємо обома долонями разом. На рахунок 6 плескаємо обома долонями в обидві долоні партнера. На рахунок 7 і 8 плескаємо три рази трохи вище за власні коліна.

Ця вправа також має практичне значення для незрячих людей у повсякденному житті. При регулярній практиці цього танцювального руху, незрячі набагато краще відчувають розташування співрозмовника щодо себе та їх обличчя як у звичайної зрячої людини спрямоване точно у бік особи співрозмовника, а не повернене кудись у бік.

У ході проведення майстер класу я переживав за те, як досить дорослі хлопці 14-15 років віднесуться до цих вправ. Але мої переживання швидко розвіялися. Я цих хлопців поставив разом, і їм було цікаво, не тільки опанувати ці рухи під музику, а й хто швидше і краще рухатиметься. В результаті нашої спільної роботи панували веселощі, сміх та позитивний настрій.

На жаль, я не передбачив, що танцювальні рухи польки досить енергетично затратні і за півгодини всі були мокрі, а запасних футболок не було. Наступного разу я обов’язково врахую цей момент.

Майстер-клас також показав наступне:

По-перше, такі майстер-класи необхідно регулярно проводити.

По-друге, також необхідно проводити майстер клас окремо з батьками незрячих дітей, щоб вони розуміли, які я роблю вправи з їхніми дітьми і навіщо це потрібно для їхнього безпечного пересування.

По-третє, під час проведення майстер класу незрячих дітей та його батьків ніхто має бути присутнім, крім вузькопрофільних фахівців.

 

Я вдячний долі за те, що в ході моєї роботи з незрячими людьми вона познайомила мене з чудовим колективом кафедри тифлопедагогіки Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, яку очолює Євгенія Синьова.

Ось і 27 вересня 2019 року ми продовжили нашу плідну співпрацю та провели з Юлією Тімаковою майстер клас для студентів 4 курсу. На майстер-класі ми розібрали роль віденського вальсу в житті незрячих людей, і я поділився своєю методикою навчання їх віденському вальсу.

У ході майстер класу ми розглянули три важливі аспекти:

По-перше, віденський вальс – це найкраща вправа для тренування вестибулярного апарату незрячих людей. Завдяки цьому незрячі люди краще орієнтуються у просторі та більш активно займаються громадською діяльністю.

По-друге, віденський вальс – це дуже хороше кардіо тренування, яке дозволяє підтримувати тіло в хорошій фізичній формі, покращує координацію рухів, пропріоцептивні відчуття власного тіла та підвищує мобільність.

По-третє, віденський вальс – це чудовий засіб для соціального спілкування та адаптації незрячих людей у суспільно-політичне життя суспільства.

Також, під час майстер класу ми розглянули низку підготовчих вправ, які дозволяють незрячим людям швидше освоїти віденський вальс з високою якістю.

Я вважаю, що всі повинні вміти танцювати віденський вальс, оскільки без нього не обходиться жоден випускний бал у школі, в інституті, а також при одруженні на весіллі віденський вальс дуже часто використовується як весільний танець.

Минуло майже два місяці з моменту опублікування статті про моє враження про ідеї Глена Домана. Один негативний відгук без серйозних аргументів спонукав мене проаналізувати в російськомовному інтернеті думки прихильників та противників методики Гленна Домана та як вони її розуміють. В результаті аналізу я дійшов висновку, що абсолютна більшість мам не знає суть методики Гленна Домана, і для них весь розвиток дитини полягає в регулярному занятті з нею за картками. Лише в 70-му або 80-му відгуку мама пише, що ще тато займається з дитиною якимись фізичними вправами.

Тому в мене виникло бажання постаратися якнайкоротше, популярно і, по суті, викласти основні ідеї методики Гленна Домана. Це зробити досить просто, тому що практично всі відповіді лежать у його книзі “Що робити, якщо у вашої дитини пошкодження головного мозку”.

Насамперед, я хочу зазначити, що в нього видано кілька книг. І в усіх він пише слова подяки тим особам, хто йому допоміг у написанні та виданні книг. І коли читаєш книгу, то іноді замислюєшся над тим, який внесок у цій книзі самого автора. Читаючи книгу “Що робити, якщо у вашої дитини пошкодження головного мозку” у мене склалося стійке відчуття, що практично вся книга написана саме Гленном Доманом.

Для яких дітей Глен Доман розробляв свою методику?

Відповідь міститься в розділі 26 «У кого є пошкодження мозку? У кого його немає? (стор. 137. Відразу хочу попередити, що можлива помилка з номером сторінки, оскільки я адаптував для зручності свого читання текст книги та номери сторінок зрушили). У цьому розділі Глен Доман пише наступне: «Ми навчилися допомагати дітям з ушкодженнями мозку. Ми не знаємо, як допомагати дітям без ушкоджень мозку. Може, колись ми знайдемо вирішення проблем для всіх дітей. Ми вважаємо, що всіх дітей, яких ми спостерігали, можна поділити на три категорії:

A. Діти із периферичними проблемами;

Б. Діти із психологічними проблемами;

B. Діти з ушкодженнями мозку.

А. Діти із периферичними проблемами. Важливо розуміти, що нервова система і двох основних частин – центральної нервової системи (ЦНС) і периферичної нервової системи (ПНС). У центральну нервову систему входить головний та спинний мозок. Деякі люди мають проблеми через порушення поза межами центральної нервової системи або головного мозку. Ці хвороби можуть торкатися периферичних нервів, нервово-м’язових сполук або тільки м’язів. Ці люди можуть мати сенсорні або моторні проблеми, але причина їх нездужань буде поза центральною нервовою системою і, зокрема, поза мозку. Програма Інститутів спрямована на проблеми людей з порушеннями у центральній нервовій системі. Вона не спрямована на проблеми, що виникли виключно через порушення в периферичній нервовій системі, хвороб нервово-м’язових сполук або м’язових хвороб.

Б. Діти із психологічними проблемами. У деяких випадках спочатку здорових дітей, які ніколи не зазнавали пошкоджень мозку, розвиваються психологічні, емоційні або поведінкові проблеми. Вчені та медики намагаються зрозуміти складні біологічні чи хімічні зміни, які можуть мати місце у мозку у зв’язку з цими станами. Деякі з цих дітей можуть отримати користь від програм, правильного харчування, від алергій і від детоксикації. Програми, створені задля створення хорошого фізіологічного середовища та програми розвитку соціальних, фізичних та інтелектуальних можливостей також можуть бути корисними.

В. Діти з ушкодженнями мозку. Коли в Інститутах Досягнення Людського Потенціалу ми говоримо про дітей з пошкодженнями мозку, ми маємо на увазі будь-яку дитину, з якою сталося щось, що пошкодило його мозок.

1. Діти з ушкодженнями мозку у гострій формі: Деякі діти мають ушкодження мозку, які потребують термінового медичного чи хірургічного втручання.

2. «Розумово неповноцінні» діти з ушкодженнями мозку: Це ті діти, яких раніше називали «розумово неповноцінними» і у яких мозок сформований неправильно або аномальний.

3. Діти з пошкодженнями мозку з нейродегенеративними порушеннями: Діти з нейродегенеративними порушеннями можуть мати захворювання або стани, що викликають прогресуючи руйнування мозку та нервової системи».

Таким чином, Глен Доман дає чітко зрозуміти, що його методика не має відношення до дітей груп А і Б, і тим більше здоровим дітям, а призначена виключно для дітей категорії В.

Хто реально може викладати за методикою Гленна Домана?

Відповідь ми можемо знайти на сторінці 155, де він пише наступне: «У шістдесяті роки методи, розроблені в Інститутах, до певної міри використовувалися в більшості установ Сполучених Штатів, але без нашого відома. Тобто було очевидно, що в тій чи іншій мірі наші методи використовувалися всюди в Сполучених Штатах, хоча багато хто боявся визнавати це, і часто вони застосовувалися неналежним чином, оскільки ті, хто це робив, ніколи не навчалися цього. (Завідувач відділення використовував їх, але ніколи не зізнавався в цьому головному лікарю і так далі.)

Як все змінила Бразилія! Понад п’ятсот осіб зареєструвалися, щоб пройти ознайомлювальний курс в Інститутах. У черзі стояли лікарі з Бразилії, Еквадору, Венесуели, Аргентини, Іспанії, Перу, Сполучених Штатів та інших країн. У Бразилії буквально сотні людей шукали мене, щоб повідомити мені конфіденційно чи публічно, що в їхніх установах вони використовували лише методи Інституту.

Я був глибоко схвильований і задоволений, але в міру того, як все більше людей говорило мені це, я почав трохи турбуватися, а потім у мене зародилися підозри. Чи можливо, що всі в Латинській Америці використовували лише наші методи? Це здавалося малоймовірним. І я почав копати глибше. Було ясно, що в Бразилії дуже багато людей і установ підтримували нас, але одночасно було ясно, що були й ті, які говорили, що використовують наші методи, але в кого не було достатньо знань для цього. Насамперед, багато хто з тих, хто використовував наші методи, клялися, що вони цього не робили, тепер же, деякі клялися, що завжди робили це, хоча насправді навіть не знали як».

Таким чином, тільки людина з медичною освітою може працювати за методикою Гленна Домана, пройшовши попередньо курс навчання.

Чому Глен Доман звернув увагу на здорових дітей, хоча займався дітьми з пошкодженням центральної нервової системи?

У книзі Гленна Домана я знайшов дві відповіді. Першу відповідь він дає на чолі 1960-1970 років.

ДЕСЯТИЛІТТЯ ЗРОСТАННЯ І РОЗШИРЕННЯ 19. У ПОШУКАХ ПЕРЕРИВАННЯ В КРУГОВИЙ СХЕМІ.

У цьому розділі Гленн Доман пише наступне: Існували деякі речі, які я вже встановив. Я знав, що існує шість різних важливих, вимірюваних функцій, недолік яких означає проблему в межах кори головного мозку.

Три з них – це навички сприйняття (сенсорні), а саме читання, розуміння мови та ідентифікація об’єктів навпомацки.

Трьома іншими є навички вираження (моторні), а саме – ходьба, мова та деякі мануальні навички, що досягають своєї вищої точки у листі.

Дорогою до майстерності у кожному з цих шести навичок, кожен індивід проходить чотири, чи більше, передбачувані стадії. Якось одна з головних медсестер, Флоренс Шарп, сказала дещо таке, що змусило все почати ставати на свої місця. Перш за все, вона відповідала за стаціонарних дітей, і того ранку я поставив їй питання про певну дитину (все те ж питання, яке зводило мене з розуму щодо всіх дітей).

“Як, – я запитав, – поживає Марк?” Шарпі сказала: “Він набагато, набагато краще”. “Шарпі, – я сказав роздратовано (і необґрунтовано), – наскільки краще це набагато, набагато краще? Клубок почав розплутуватись для мене, коли Шарпі відповіла на моє запитання. Незважаючи на некоректну постановку питання, Шарпі відповіла мені м’яко і з розумінням мого розпачу. “Те, що я маю на увазі під набагато, набагато краще, – сказала вона, – полягає в наступному: коли ми побачили його спочатку, рік тому, йому було чотири роки, але він поводився, як здорова шестимісячна дитина. Тепер йому п’ять років, і він веде себе як здоровий дворічний.

“Шарлі, це – перша розумна річ із усього того, що я чув, коли йшлося про стан дитини”. У цій відповіді Гленн Доман побачив еталон, а саме порівняння прогресу хворої дитини із середньостатистичною здоровою дитиною.

В результаті було досліджено розвиток сотні тисяч здорових дітей по всьому світу та визначено вміння середньостатистичної здорової дитини в різні вікові періоди від 0 до 6 років. Це послужило поштовхом до створення профілю розвитку, захищеного авторським правом у 1962 році.

Друга відповідь знаходиться в його книзі на сторінці 164. Там він пише: «Візьмемо дитину А (середньостатистичної). Йому вісім років і він відповідає середньому рівню розвитку, тобто може робити все, що зазвичай вміють робити діти в цьому віці.

Тепер візьмемо дитину Б (з ушкодженням головного мозку). Дитина народилася з сильним пошкодженням мозку, його мозок містив мільйони, або скоріше, мільярди мертвих клітин. Ми навчили батьків цієї дитини … і в даний час дитині вісім років, і вона виконує дії так само, як середньостатистична Дитина А.

А зараз візьмемо Дитину В (у дитини В відсутня одна півкуля мозку). Після народження Дитина В не мала ніяких відхилень, але через деякий час у нього виник згусток крові в одній півкулі мозку. Його стан швидко погіршувався, і ми втрутилися. Наш нейрохірург видалив йому ліву половину мозку. Видалили не тільки кору, але повністю всю півкулю, крім гіпоталамуса та хвостатого ядра. Зараз Дитині У вісім років, і вона може все, що може Дитина А.

Як довго нейрохірург може дивитися на таке і не ставити собі питання: «Що, чорт забирай, не так з Дитиною А?» Цим питанням Гленн Доман хоче показати, в якому він шоці від потенціалу та можливостей здорової дитини, яку може ця дитина досягти, якщо буде використовувати методики Гленна Домана для навчання та розвитку хворих дітей. Глен Доман не розробляв свої методики спеціально для здорових дітей, а запропонував використовувати напрацьовані методики для хворих дітей батькам здорових дітей, що зараз називається методиками раннього розвитку.

Чому виникла ідея раннього розвитку?

Припускаю, що ідея раннього розвитку дитини виникла в такий спосіб. Нейрофізіологи та інші фахівці, які вивчають мозок, дійшли висновку, що коли дитина народжується і росте, то у неї в голові утворюється набагато більше синапсів, ніж у дорослої людини. Якщо порівнювати з комп’ютером, то у голові дитини набагато більше транзисторів для обчислювальних процесів.

В результаті розвитку дитини та пізнавальних процесів за допомогою синапсів утворюються нейронні мережі. Але після 6 років, коли формування мозку в основному вже закінчується, невикористані синапси ніби відмирають.

Тому вчені роблять висновок, що чим більше знатиме дитина як інтелектуально, так і фізично до 7 років, тим більше синапсів буде використано, і тим краще функціонуватиме його мозок вже у дорослому житті. Це пояснює появу у світі багатьох методик раннього розвитку. Але ідеї Гленна Домана, закладені в його профілі розвитку, на мій погляд, дозволяють розвивати дитину гармонійніше.

Чому така неоднозначна думка батьків та фахівців до методики Гленна Домана?

І як приклад можна навести телепередачу «Все буде добре», в якій обговорюється методика Глена Домана як методика раннього розвитку.

https://www.youtube.com/watch?v=ifXFL1GYWoQ

Переглядаючи цю передачу, я звернув увагу на фразу одного з фахівців – це чиста методика Глена Домана, а це ваша інтерпретація.

Особиста моя думка така. Кожна людина унікальна та індивідуальна. Тому чистий Доман буде лише тоді, коли заняття проводитиме саме Гленн Доман. Решта – це суб’єктивна інтерпретація методики Гленна Домана кожному за конкретної дитини. І Гленн Доман теж дотримувався такої позиції, оскільки для кожної хворої дитини розроблялася персональна програма реабілітації. Більше того, він вважав, що переважно не фахівці, а самі батьки є вирішенням проблем своїх дітей.

На стор. 128 у розділі 24 “Батьки – це не проблема: батьки – це рішення” він пише наступне: «Чим більше проблем є у дитини і чим серйозніші ці проблеми, тим важливішим стає це фундаментальне твердження. Особливо добре це видно в Інститутах стосовно тат, яких я наводжу за приклад, оскільки я чоловік. Протягом першого візиту, який батьки з дитиною разом проводять в Інститутах, ми навчаємо кожного батька комплексній програмі для його дитини та робимо її досить компетентною у цій справі.

Комбінація з достатньої компетенції та статусу батька (яким він і є) набагато дієвіша, ніж високий професіоналізм та відсутність статусу батька (яким я не є). Я можу зробити його досить компетентним, але не зможу стати батьком дитини навіть на зовсім небагато. Що вірно для її батька, ще вірніше для її матері».

Негативні відгуки на методику Гленна Домана, на мій погляд, з’являються з наступних причин:

По-перше, вся медицина на сьогоднішній день є найбільшим бізнес-проектом. І ось уявіть ситуацію, коли батьки водять свою дитину на платні заняття до фахівця двічі на тиждень. А через деякий час цей фахівець каже батькам – знаєте, дуже багато залежить від вас. Я покажу вам певні вправи, а ви за два місяці до мене прийдете на 3-4 корекційні заняття. Ну який фахівець свідомо зменшуватиме свій заробіток? Ось про неефективність методики Гленна Домана говорить Мар’яна Безруких – доктор біологічних наук, професор, дійсний член Російської Академії освіти, директор Інституту фізіології РАВ.

https://www.youtube.com/watch?v=m36ERq-qKG0

У цьому короткому ролику на 50 секунд вона сама собі суперечить, коли закликає учасників конференції почитати не популярні роботи Гленна Домана, а його наукові праці. Вона зазначає, що в цих роботах Гленн Доман особливо і не вимагав такої інтенсивності, але все ж вважає, що це інтенсивне дресування дитини.

Хоча сам Гленн Доман на сторінці 111 розділу 20 ЗАМИКАННЯ ПЕРЕРИВАННЯ В КРУГОВОЇ СХЕМІ пише наступне: «Програма Читання Бенджаміна: Повинна проводитися в щасливі, розслаблені моменти протягом дня. Ці сеанси не прив’язуються до певного часу, а мають проходити, коли мати і Бенджамін добре поїли, добре відпочили і готові вчитися разом».

Прочитавши це, багато батьків цілком резонно можуть вигукнути з подивом: «То де ж правда? Інтенсивно проводяться заняття чи не інтенсивно?».

У своїй книзі Глен Доман дає відповідь на це питання, підкреслюючи два важливі аспекти.

Один із цих аспектів розкритий на сторінці 124 розділу 22 «ОТЖЕ, ЩО Ж ВІДБУВАЄТЬСЯ У МОЗКУ? ФУНКЦІЯ ВИЗНАЧАЄ СТРУКТУРУ» він пише: «Все, що ми робимо в Інститутах Розвитку Людського Потенціалу — це даємо дитині зорову, слухову і тактильну стимуляцію з наростаючою частотою, інтенсивністю і тривалістю, поряд із забезпеченням необмеженості. розумінні впорядкованого шляху, яким мозок розвивається». Чим важче пошкодження мозку у дитини, тим інтенсивніше проходитимуть із нею заняття. Для Гленна Домана дуже важливе значення має динаміка прогресу в лікуванні дитини. Він багато часу приділяв пошукам ефективних методик. Він абсолютно логічно і зі здоровим глуздом міркував про те, що якщо за якоюсь методикою навчати дитину, наприклад, яка є, і ця дитина навчиться їсти через кілька років, то навіщо така методика потрібна?

А другий аспект полягає в тому, що Глен Доман ставив собі завдання, щоб до 7 років, до закінчення основного періоду формування мозку дитини, постаратися максимально компенсувати пошкодження мозку і по можливості його розвинути до профілю розвитку середньостатистичної здорової дитини.

По-друге, негативні відгуки спровоковані амбіціями деяких батьків. Припускаю, що всі пам’ятають фразу з анекдоту – лікарю, моєму синові вже три роки, а він ще не вміє грати на скрипці. І такі горе батьки в гонитві за тим, щоб задовольнити свою пихатість починають буквально пресувати свою дитину, позбавляючи її можливості мати свій особистий час.

По-третє, не всі батьки народилися педагогами, такими як Сухомлинський та Макаренко. Тому часто не можуть вгадати з часом заняття, відчути наскільки дитина готова до заняття, слідують виключно букві інструкції, а не враховують особливості своєї дитини.

Особисто мені подобаються мами, які використовують лише такі картки, де є візуальне підкріплення. Наприклад, тема фрукти і поруч із кожною карткою лежать відповідні фрукти. Або картки з темою дерева та через пару годин мама йде з дитиною гуляти до парку, та там дитина отримує візуально підкріплення.

Особливо хочу зупинитися на навчанні дітей читання картками. Багато противників методики Гленна Домана пишуть і постійно говорять у відеосюжетах про те, що в результаті такого навчання дитина не може читати з виразом і не розуміє сенсу прочитаного.

На 75-76 сторінці Гленн Доман дає відповідь, наводячи приклад із п’ятирічний хлопчик Томмі, який мав серйозне пошкодження головного мозку. «Томмі, після інструкцій батька, прочитав це легко і з належними наголосами та виразом. Він не вагався, як це робить семирічний, читаючи кожне слово окремо і не розуміючи речення в цілому. “Напишіть іншу пропозицію”, – тихо сказали ми. Пан Ланські написав: «Тато Томмі любить пити пиво і віскі. У нього великий товстий живіт від пиття пива та віскі в Таверні Томмі». Томмі прочитав лише перші три слова вголос і почав сміятися. Кумедна частина про живіт тата була тільки на четвертому рядку, так як пан Ланські писав великими літерами. Ця маленька дитина з серйозною травмою мозку фактично читала набагато швидше, ніж вимовляла слова за нормальної швидкості мови.

Томмі не тільки читав, але це було швидкісне читання і розуміння було очевидним!».

Звертаю увагу на два моменти, які вказує Гленн Доман.

Перший момент полягає в тому, що багато семирічних хлопців читають невпевнено по складах кожне слово окремо і не завжди розуміють сенс прочитаного речення.

Другий момент полягає в тому, що Томмі показав швидкісне читання, точно вловивши сенс прочитаного речення.

У сучасному світі дуже важливо вміти швидко фільтрувати необхідну та корисну інформацію з величезного масиву інформаційних потоків. Тому у всьому світі, і зокрема, в Україні, активно працюють курси швидкісного читання.

https://www.zig-zag.in.ua/sut-obycheniya-skorochteniu/

І на цих курсах одними з головних шкідливих звичок є внутрішнє промовляння та артикуляція, а також вузькість поля зору.

На мій погляд, це і відбувається у старій школі під час навчання молодших школярів читання. Припускаю, що ми стоїмо на порозі якісних змін в освіті та навчанні та сподіваюся, що у найближчому майбутньому методики швидкісного читання будуть впроваджені у шкільні програми.

У підсумку можна зробити однозначний висновок, що говорячи про методику Гленна Домана, ми повинні спиратися на такі критерії:

А. У дитини має бути пошкоджений мозок і дитина має пройти обстеження в Інститутах.

Б. Батьки дитини повинні пройти навчання в Інститутах та отримати індивідуальну програму розвитку дитини.

В. Має бути створений профіль розвитку цієї дитини.

Коли ці три складові присутні, тоді можна говорити, що ви займаєтеся за методикою Гленна Домана. Навчання здорових дітей за адаптованими картками навичок читання можна вважати як використання ідей Гленна Домана.

І тут батькам необхідно включати здоровий глузд і вчити дитину всьому необхідному в житті, а не впадати в екзотичні «хотілки» на кшталт вивчити всіх американських президентів, чи всі річки світу тощо. До здорового глузду закликає і доктор Комаровський у своїй передачі, присвяченій ранньому розвитку дитини.

https://www.youtube.com/watch?v=EAS9odgl87o

Ми, часто займаючись своєю якоюсь рутинною роботою, не помічаємо наскільки стрімко йде вперед науково-технічний прогрес. І я можу припустити, що немає такої професії, на яку не вплинули сучасні технології. Людина змінюючи світ, змінюється і сама. І для того, щоб бути професійно успішним у сучасному світі, необхідно систематично працювати над собою та підвищувати свою кваліфікацію.

Це особливо важливо під час роботи з людьми з особливими потребами. Адже чим вища кваліфікація фахівця, тим ефективніше буде надано допомогу, що безпосередньо позитивно позначиться на психічному здоров’ї цієї категорії людей та підвищенні їхньої соціалізації у суспільно-політичне життя країни. Зараз багато організацій, які готують фахівців для роботи з людьми з особливими потребами, та які працюють з цією категорією людей, проводять чимало науково-практичних семінарів та конференцій з відповідної тематики.

Це такі організації як: Національна асамблея людей з інвалідністю України, факультет корекційної педагогіки та психології, кафедра тифлопедагогіки та кафедра спеціальної психології та медицини Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, інститут спеціальної педагогіки та психології імені Миколи Ярмаченка Національної академії педагогічних наук України, а також Київський міський центр соціальної, професійної та трудової реабілітації інвалідів. Мені дуже подобається, як організовує та проводить свої заходи відділ освіти дітей із порушеннями зору інституту спеціальної педагогіки та психології імені Миколи Ярмаченка Національної академії педагогічних наук України. Тут можна не лише послухати висококваліфікованих фахівців, а й самому поділитись своїми практичними спостереженнями.

Ось і нещодавно пройшов науково-практичний семінар на цікаву тему «Сучасні технології психологічної реабілітації осіб із глибокими порушеннями зору: реалії та перспективи». До організації проведення даного семінару підключився і створений нещодавно комунальний реабілітаційний заклад «Київський центр незрячих» під керівництвом Сергія Васіна. Було дуже цікаво його послухати про організаційні моменти становлення цієї організації та фактичне місце її розташування, оскільки для незрячих людей дуже важливо мати зручну доступність для отримання необхідних послуг.

Більш детально про плановані форми та методи реабілітаційної роботи Київського центру незрячих розповіла заступник директора з реабілітаційної роботи Ганна Самбірська. Хоча після її виступу виникло дивне відчуття. Воно полягає в тому, що площа приміщень, які виділило КМДА для функціонування центру, не дозволить реалізувати напрямки роботи центру з незрячими згідно зі статутом. І не зовсім було зрозуміло, як планується здійснювати взаємодію у роботі з організаціями УТОС, розташованими у Києві та Київським міським центром соціальної, професійної та трудової реабілітації інвалідів.

Для підвищення кваліфікації завжди важливі теоретичні основи знань. І ці знання професійно та на високому рівні дали Вадим Кобильченко у своєму виступі на тему «Наукові аспекти психологічної реабілітації осіб з глибокими порушеннями зору» та Тетяна Костенко, яка виступила на тему «Програма психологічної реабілітації людей з порушеннями зору».

Під час проведення семінару, його учасники виявляли активність і ставили спеціалістам, які виступають, вельми не прості професійні питання. Зміст цих питань показав, наскільки учасники семінару мають великий практичний досвід на тему семінару.

І в мене виник величезний інтерес та бажання послухати учасників семінару про їхній практичний досвід роботи. І тут дуже до речі зробив яскравий виступ Юрій Войтюк, який спричинив жваву дискусію.

На жаль, через короткий час вона була короткою. Тому, як побажання організаторам семінарів я б порадив збільшити час семінару та включити туди пару майстер-класів та годину чи півтора обміну думками про проблеми, успіхи чи не успіхи в практичній роботі учасників семінару. Я дуже вдячний організаторам семінару за можливість не лише бути присутнім на семінарі, а й виступити на тему «Танцювально-рухова терапія як метод психологічної реабілітації осіб із глибокими порушеннями зору». І я дуже сподіваюся на подальшу плідну співпрацю.  

Коли я, майже три роки тому, почав проводити заняття з незрячими людьми з танцювальної терапії з акцентом на підвищення їхньої безпеки пересування, покращення мобільності та активного включення до соціально-політичного життя суспільства, то особливо не замислювався про теоретичну базу занять, що проводяться. Для мене це був певний стрес, оскільки будь-який тренер з бальних танців скаже вам, що навчання танцям, механіці пересування засноване на головному принципі – це візуалізація. Тренер показує, а учень бачить та намагається правильно повторити. Тому було зрозуміло, що з тотально незрячими людьми цей принцип не працює. Також було очевидним, що для ефективного проведення заняття потрібний індивідуальний підхід.

Тому я вирішив застосувати старий випробуваний у своїй педагогічній практиці метод і перевірити, чи має даний метод універсальний характер. У дитинстві я захоплювався шахами, і якось мені попалася книжка на цю тему. Назви я точно не пам’ятаю, але суть зводилася до наступного. Пропонувалась певна шахова позиція, і необхідно було знайти найкращий хід, який вів до перемоги. Я спроектував цю ідею на бальні танці і, працюючи з кимось індивідуально, намагався знайти ту базову «цеглу», на якій можна буде вибудовувати фундамент якісного танцювального руху. Тому я спочатку максимально постарався відчути світ очима незрячої людини і визначити, що і як стримує мій рух і визначити універсальні «цеглинки», а потім в результаті індивідуальних занять шукати невеликі додаткові «цеглинки» залежно від індивідуальних особливостей кожної незрячої людини.

Подальша практика занять з танцювальної терапії підтвердила ефективність та універсальність методу, що застосовується. Але в ході своєї практичної роботи мені цього було недостатньо, тому що я мав справу з людьми, які мають особливі потреби. У цих людей були порушення роботи в деяких відділах головного мозку і, для ефективності занять, необхідно було значно покращити не тільки розуміння устрою та принципів роботи головного мозку, а й взаємодію тактильних відчуттів із руховою активністю м’язів. Пошук авторських методик по роботі з людьми, що мають особливі потреби, допоміг мені знайти ту теоретичну базу, яка підтвердила ефективність занять, які я проводив.

І хочу почати з Гленна Домана, з роботами якого ви можете ознайомитись на російськомовному сайті. На цьому сайті є також посилання на офіційні сайти Гленна Домана.

http://www.kraskizhizni.com/edu/develop/284-glenn-doman-knigi-kartochki

Роботи Гленна Домана не залишають байдужими нікого та його методики мають як своїх прихильників, так і супротивників. Як приклад можна навести типову статтю під назвою «Глен Доман: Великий і… Жахливий».

https://medportal.ru/enc/parentschildren/precocity/17/

Таких статей та різних коментарів досить багато і якщо коротко говорити, то до плюсів відносять таке: «Одним із головних положень методики Домана є надання дитині можливості рухатися з перших днів життя. Ваше схвалення і прості зусилля можуть призвести до того, що в перший місяць життя дитина проповзатиме до декількох метрів на день. Це сильно впливає на розвиток здібностей дитини і ваше маля набагато раніше загальноприйнятих термінів почне самостійно повзати, сидіти, ходити. А як тільки дитина освоює ту чи іншу рухову навичку, починає розвиватися наступний, вищий відділ мозку. Ну, а чим швидше йде формування вищих відділів (і особливо кори) головного мозку, тим розумнішим і кмітливішим буде ваше чадо. Звичайно, треба навчати так, щоб це було психологічно комфортно дитині, треба намагатися поступово розвинути її вроджені рефлекси».

А до мінусів відносять таке: “Серйозним мінусом методики Домана є пасивне отримання дитиною величезної кількості інформації, де вона є цілеспрямованим об’єктом навчання, позбавлений можливості вступати в діалог з дорослим, брати участь у спільному творчому проекті, а також застосовувати свої знання на практиці”. Хочу я також висловити свою суб’єктивну думку.

По-перше, у зв’язку з тим, що специфіка занять з танцювальної терапії, що мною проводяться, стосується людей з порушеннями роботи головного мозку, то я і взяв за основу книгу Гленна Домана «Що робити, якщо у вашої дитини пошкодження головного мозку».

По-друге, у мене виникло відчуття, що без цієї фундаментальної праці не з’явилися б інші книги Глена Домана, а автори згаданих вище статей або не читали цю книгу, або якщо читали, то дуже поверхово, не розуміючи суті написаного.

По-третє, у цій книзі Гленн Доман сам формулює суть роботи своєї наукової установи. «Все, що ми робимо в Інститутах Розвитку Людського Потенціалу — це даємо дитині зорову, слухову і тактильну стимуляцію, де частота, інтенсивність та тривалість постійно наростає, поряд із забезпеченням необмежених можливостей функціонування при повному розумінні впорядкованого шляху, розвивається». На основі практичної роботи з десятками, а може й сотнями тисяч дітей з ушкодженнями мозку різного ступеня, він робить фундаментальний висновок: «Зростання та розвиток мозку сприймаються у світі як щось незмінне і заздалегідь зумовлене. Натомість ми можемо сказати, що зростання і розвиток мозку — це динамічний процес, що постійно змінюється. Це процес, який може бути зупинений (наприклад, внаслідок серйозного пошкодження мозку). Це процес, який можна уповільнити (як у разі пошкодження мозку середньої тяжкості). Але найбільш значним є те, що це процес, який можна прискорити (і якби це було не так, то дитина, яка сильно відстала в розвитку, з пошкодженням мозку ніколи б не змогла надолужити втрачене)».

По-четверте, Глен Доман у цій книзі пише відверто і про помилки, які були зроблені в процесі практичної роботи, також про те, що не вдалося досягти 100% результату. Негативний результат це також результат.

По-п’яте, Гленн Доман дуже чітко та логічно доводить, що батьки – це не проблема, батьки – це рішення. «Чим більше проблем є у дитини і чим серйозніші ці проблеми, тим важливішим стає це фундаментальне твердження».

По-шосте, Гленн Доман у цій книзі дуже чітко і зрозуміло доводить інструментарій, який використовується для стимуляції центральної нервової системи, а саме частоту, інтенсивність та тривалість. «Є три можливості посилити передачу стимулу до центральної нервової системи. Ви повинні збільшити частоту стимулу, інтенсивність та тривалість. Ці три слова стають найважливішими словами у житті дітей із ушкодженнями мозку – разом із двома іншими словами: «родина» і «любов». Всі разом ці п’ять слів дають дитині з пошкодженнями мозку шанс стати абсолютно нормальною людиною».

По-сьоме, Гленн Доман у результаті практичної роботи реально побачив, як працює феномен надолужування добре знайомий антропологам і невідомий іншим фахівцям. Суть феномена надолуження полягає в тому, що якщо дитина серйозно хвора, то її фізичний розвиток повинен сповільнитися або зупинитися в залежності від захворювання і ступеня його тяжкості. А при одужанні дитина починає рости набагато швидше, ніж її однолітки, і надолужує їх. «На сьогоднішній день ми спостерігаємо випадки, коли черепи не тільки ростуть зі швидкістю, яка зовсім не відповідає очікуваній, але й перестають зростати набагато пізніше за ймовірний час закінчення зростання.

Справді, один лише аналіз 278 історій хвороби дітей, які проходили лікування в нашому інституті, показав, що якщо до початку лікування 82,2% дітей перебували за показниками розмірів голови нижче середньостатистичних, то за чотирнадцяти місячний період спостереження всі діти, крім 37- ми, за показниками зростання розмірів голови випереджали середньостатистичні показники, і, фактично, середня швидкість зростання під час лікування становила 254% порівняно з нормою».

По-восьме, найголовніше – Гленн Доман розробив профіль розвитку дитини до 6 років, у якому було відбито сім стадій у житті дитини, що становлять повний спектр розвитку від народження до появи та набуття чинності всіх людських функцій. Сім стадій у діапазоні циклу розвитку мозку. Завдяки цьому профілю розвитку батьки без медичної освіти будь-якої дитини можуть перевірити відповідність розвитку своєї дитини середньостатистичній здоровій дитині і якщо вони відчувають затримку у розвитку дитини, то можуть визначити, в якій ділянці головного мозку відбувається збій.

Після консультацій із фахівцями, які визначать ступінь ураження головного мозку, батьки можуть усвідомлено підключитися до лікування своєї дитини, використовуючи частоту, інтенсивність та тривалість стимуляції центральної нервової системи. Гленн Доман зазначає «я міг би продемонструвати, просто дивлячись на Профіль, лінією хронологічного віку дитини та шістьма лініями фактичного рівня здібностей дитини, чи дійсно дитина мала пошкодження мозку; і якщо мав, то була травма легкою, помірною, серйозною, глибокою чи повною; була вона локальною чи великою; чи була вона з одного боку мозку чи обох, і якому рівні мозку рана існувала».

По-дев’яте, Гленн Доман, завдяки своїй багаторічній практиці, зробив теоретичний висновок для мене як фахівця. Цей висновок полягає у прямій залежності моторної сторони профілю розвитку від сенсорної сторони профілю. Зокрема, він пише «Дивно, хоча всі завжди вважали, що дитина, яка не може ходити, або говорити, або використовувати свої руки, повинна, природно, мати пошкодження в моторних областях мозку (зрештою, ходьба, мова і використання рук – моторні функції), ми виявили, що у переважній більшості випадків для дітей з ушкодженнями мозку це тільки здавалося. У тій істині, що нам відкрилася, переривання ланцюга було значно частіше саме на сенсорній стороні схеми, а не на моторній. Стає очевидно, що дитина ніколи не знаходиться на моторній стороні профілю вище, ніж вона знаходиться на сенсорній стороні, а ось навпаки – майже завжди. Майже завжди дитина значно вище на сенсорній стороні профілю, ніж на моторній стороні. Навіть невелика втрата функції на сенсорній стороні зазвичай має на увазі великі функціональні втрати на моторній стороні».

Таким чином, для мене Гленн Доман є, безумовно, Великим фахівцем справді світового рівня з найширшим світоглядом та знаннями в галузі лікування дітей із порушеннями мозку. Вважаю, що ця книга має входити до списку обов’язкової літератури всіх фахівців, які працюють із дітьми, які мають особливі потреби. Цю книгу не можна читати як художню літературу, її необхідно читати за розділами, осмислюючи зміст кожного розділу.