У листопаді було рівно чотири роки, як я почав займатися з незрячими людьми безпекою їхнього пересування, поліпшення їхньої постави та мобільністю за допомогою різних методів танцювально-рухової терапії, спеціальних вправ та механіки танцювальних рухів у бальних танцях. Це був період дуже цікавої та пізнавальної роботи з незрячими людьми, і в мене виникло бажання виділити низку важливих моментів зі свого практичного досвіду роботи. Але тут мені несподівано зателефонувала Леоніда Пономарьова та попросила мене дати інтерв’ю щодо роботи з незрячими людьми. Тому частина моїх спостережень розкрита в інтерв’ю, яке ви можете знайти за цим посиланням, а на деяких спостереженнях хочу зупинитися нижче.

https://www.youtube.com/watch?v=NPcPsTennjY&fbclid=IwAR3aNvMGf0Ec1FpUaKFpz_UMohhq-r_gaGFjYynVhV7ZOCicnBldGY5n3Zw

По-перше, незрячі люди здебільшого не можуть добре стояти в балансі на одній нозі. Я назвав би цю проблему проблемою номер один.

Загальносвітова танцювальна практика показує, що чим більше танцюрист може протанцювати на опорній нозі, тим ефектніше виглядає його танець. У простому соціальному повільному танці партнер повинен вести партнерку не тільки з боку в бік, а й уперед, назад, а також здійснювати різні повороти типу зміни місць, коли партнер та партнерка змінюються місцями. Тоді танець виглядає органічно і природно і сторонній людині не спаде на думку думка, що у партнера чи партнерки, або в обох є якісь проблеми із зором.

Тому, працюючи з незрячими людьми щодо зміцнення їх гомілковостопного суглоба, вестибулярного апарату, розвитку контролю балансу на одній нозі, постави ми даємо можливість незрячим людям активніше брати участь у соціально-політичному житті суспільства, влаштовувати своє особисте життя, а також готувати незрячих людей до повноцінного інклюзивного життя.

По-друге, необхідно частіше робити семінари та конференції фахівців, які працюють у сфері опорно-рухового апарату з незрячими людьми. Це вчителі фізкультури, ритміки, фахівці з орієнтування у просторі та мобільності, а також фахівці з реабілітації інклюзивних ресурсних центрів. Я читав, що в деяких школах вчителі фізкультури використовують музику та проводять розминку у вигляді аеробіки. Дітям цей метод дуже подобається, і вони із задоволенням активно виконують різні фізичні вправи під музику, а потім переходять до основної частини уроку.

Я вважаю, що вчитель фізкультури та вчитель ритміки мають бути у тісному контакті з фахівцем з орієнтування у просторі та мобільності та добре представляти ті завдання та вимоги до опорно-рухового апарату незрячих людей для успішної їх соціалізації у суспільство. У всякому разі, у мене виникло стійке бажання поспілкуватися з вчителями фізкультури та ритміки різних навчальних закладів, які працюють з незрячими дітьми, познайомитися з їхнім досвідом роботи, а також з проблемами, що у них виникають.

По-третє, я вважаю, що повинні частіше проводитись майстер-класи з батьками незрячих дітей окремо та спільні заняття з дітьми. Батьки незрячих дітей повинні добре уявляти, які фізичні та танцювальні вправи сприяють не тільки фізичному розвитку дитини, поліпшенню її моторики та координації у просторі, але також допомагають в адаптації як до соціального життя, так і інклюзивної освіти.

По-четверте, я ніколи не думав, що моя практика роботи з незрячими людьми методом танцювальної терапії з вивчення теми ведення та слідування розкриє серйозну соціальну проблему глобального масштабу як для хлопчиків, так і для дівчаток. Думаю, що я цій темі присвячу окрему статтю. Але поки що коротко можу відзначити, що для хлопчиків ведення в танці викликає великий стрес, особливо для тих, хто не бачить з дитинства, тому що вони звикли, що їх постійно ведуть.

Для дівчаток це теж стрес під час руху в парі під музику, оскільки вони не звикли, що перед ними хтось стоїть досить близько. І виникає побоювання піти точно вперед чи назад. Але з танцювальною практикою ця проблема досить швидко вирішується. Як вирішення цієї проблеми я зараз тестую на різних вікових групах незрячих танцювальні рухи зі степу аеробіки, адаптовані під незрячих людей. Це дозволяє з самого дитинства чітко представляти напрями руху у просторі та значно полегшує роботу спеціаліста з орієнтування у просторі та мобільності.

 

По-п’яте, чим краще збережений інтелект незрячої людини і чим вища її мотивація щодо вдосконалення своєї координації, мобільності та соціалізації у суспільство, тим ефективніша наша робота. Це стосується як одного виду нозології, як відсутність зору, і легкі форми ДЦП, і навіть інсульту.

У наступному 2020 році я тісніше співпрацюватиму з Київським центром незрячих. Я сподіваюся, що ця співпраця принесе не тільки практичну користь для незрячих людей, які користуватимуться послугами даного центру, але також збагатить мій досвід роботи та підвищить його ефективність.

 

Коли я проводжу заняття з незрячими щодо танцювальної терапії, то завжди намагаюся внести щось нове, але корисне. Іноді це спонтанно, від ситуації. Ось і на занятті з Настею вийшло так, що перед нами займалася у танцювальному залі група дітей, яка відзначала якесь свято з повітряними кульками. Я вирішив не прогаяти такий шикарний момент і на фотографії Настя робить статичну вправу для зміцнення внутрішніх м’язів стегна в положенні напів присіду. Протягом 30 секунд слід утримувати вихідне положення. Це дуже корисна вправа для танцюристів і не лише. Головне, щоб заняття проходило з гарним позитивом та настроєм.

З Веронікою я знайомий досить давно. В рамках танцювальної терапії ми зробили велику роботу щодо покращення її координації, мобільності та зміцнення вестибулярного апарату. Вона чудово танцює віденський вальс у стандартному темпі. Кілька днів тому я знову зустрів у 5 інтернаті цю маленьку, але з по-дорослому серйозним ставленням до життя, дівчинку.

Цього дня я її бачив у новій якості, вона активно користувалася білою тростиною. Чому це мене так зацікавило? Тому що я, при роботі з незрячими на заняттях з танцювальної терапії, постійно звертаю увагу на поставу. І досить часто бачив, як тільки незрячий бере в руку білу тростину, то він одразу починає сутулитися. На мій погляд, хлопчики більше сутуляться при роботі з білою тростиною, ніж дівчатка. При спілкуванні з дуже хорошим спеціалістом з просторового орієнтування та мобільності Євгеном Свєтом ми дійшли висновку, що у роботі кожного з нас багато спільного. Я з великим задоволенням брав участь як гайд у його заняттях з просторового орієнтування. І після зустрічі з Веронікою я зрозумів, що для якісної роботи мені необхідно побувати у Євгена Свєта на заняттях з теми роботи з білою тростиною. У себе на занятті з танцювальної терапії я порушую питання механіки рухів сходами для безпечного пересування незрячого. І я повинен добре знати, як незрячий використовує білу тростину для визначення висоти сходинки, як високо він повинен підняти ногу, щоб не збивати передній край взуття.

Спостерігаючи за Веронікою, я не тільки з великим задоволенням зазначив, що робота з білою тростиною не вплинула на її поставу, а й почав думати, які є ефективні вправи для зміцнення кистей рук. Адже це дуже важливо, щоб при тривалих поїздках незрячий зберігав високу функціональність і тонус кистей рук для забезпечення безпеки пересування.

Вероніка допитлива дівчинка, дуже багатьом цікавиться і ставить багато питань на заняттях з танцювальної терапії, які не належать до теми заняття. І було цікаво за нею спостерігати, як вона йшла з мамою з інтернату.

Вона йшла сама, користуючись тростиною, а мама йшла поруч. Було відчуття, що їй подобається за допомогою тростини пізнавати навколишній світ. 9 вересня Вероніці виповниться 8 років, і я бажаю цій маленькій, але яскравій зірочці, вирости розумною, красивою та повноцінно реалізувати себе в житті. А батькам не тільки Вероніки, а й інших незрячих дітей, я бажаю давати їм більше можливостей за допомогою тростини пізнавати навколишній світ, оскільки це є важливою складовою до самостійного життя незрячої людини.

 

 

Сьогодні маю чудову новину. Анна Серпутько на заняттях з танцювальної терапії зробила мій день чудовими успіхами.

По-перше, у нас сьогодні вийшло станцювати віденський вальс у стандартному темпі. Зробити три кроки протягом однієї секунди зі зміною ваги і під музику не завжди виходить у здорової зрячої людини, але Анна після інсульту успішно впоралася з цим непростим завданням.

З 20 березня ми провели 17 занять і результати показують дуже хорошу динаміку поліпшення її функціонального стану. Безумовно, не можна сказати, що найближчим часом заняття з танцювальної терапії повністю відновлять втрачені навички. Після інсульту відбулися серйозні порушення роботи центральної нервової системи, які виявились у спастичності частини спинних м’язів біля грудного відділу хребта, які методом танцювальної терапії прибрати не можна. Тут швидше потрібна дуже тонка мануальна терапія.

По-друге, Анна вправу «стрибки з розведенням ніг убік і разом» почала робити без зупинки. До цього їй потрібно було час, щоб зосередитися і стрибнути, зводячи ноги то разом, то розводячи в сторони.

По-третє, під час практики бігу на невеликі дистанції, Анна почала бігти набагато швидше і впевненіше.

По-четверте, Анна почала підніматися сходами не тримаючись за поручні чи стінку. Вже з сьогоднішнього дня вона почала морально готуватися до того, щоб і спускатися самостійно. Поки що є невеликий страх, але я сподіваюся, що при подальшій роботі Анні вдасться чудово впоратися і з проблемою.

Завдяки чому стали можливі такі результати?

По-перше, абсолютної довіри Анни мені як терапевту. У нас вийшла дуже злагоджена команда, яка намагається вирішити абсолютно не стандартне завдання. Анна ніколи не мала раніше інсульту, і вона намагається відновитися вперше. І для мене це теж певний виклик, тому що я ніколи раніше не займався танцювальною реабілітацією людей після інсульту, і я намагаюся адаптувати напрацювання для незрячих щодо покращення їхньої безпеки пересування у просторі для реабілітації Анни.

По-друге, дивовижної цілеспрямованості та працездатності Ані на занятті, розуміння того, що я даю найнеобхідніше на даний момент.

По-третє, завдяки використанню гумору, емоцій, роботи з уявою цього результату не було б.

По-четверте, ми намагаємося оптимально використовувати принципи Гленна Домана – це ЧІП (частота, інтенсивність та тривалість) щодо навантаження на опорно-руховий апарат. Головний упор у роботі було зроблено підвищення пропріоцептивних відчуттів свого тіла, балансу, ваги на одній нозі, швидкої зміни ніг за умови повного контролю балансу.

Сьогодні на занятті Анна мені зізналася, що, слухаючи у березні цього року мій виступ на конференції в 5 інтернаті про роботу з незрячими та про ефективність низки вправ, вона була впевнена, що це не для неї. Проте наша спільна робота показала, що вона помилялася. Сподіваюся, що наша співпраця ще принесе нам чимало здивувань. Я дивуватиму Анну своїми ідеями, а вона мене і себе своїми емоціями та результатами.

Попередній висновок такий. Вправи для незрячих щодо покращення безпеки пересування у просторі мають універсальний характер та сприяють хворим після інсульту відновлювати функціональність опорно-рухового апарату.

Ми, часто займаючись своєю якоюсь рутинною роботою, не помічаємо наскільки стрімко йде вперед науково-технічний прогрес. І я можу припустити, що немає такої професії, на яку не вплинули сучасні технології. Людина змінюючи світ, змінюється і сама. І для того, щоб бути професійно успішним у сучасному світі, необхідно систематично працювати над собою та підвищувати свою кваліфікацію.

Це особливо важливо під час роботи з людьми з особливими потребами. Адже чим вища кваліфікація фахівця, тим ефективніше буде надано допомогу, що безпосередньо позитивно позначиться на психічному здоров’ї цієї категорії людей та підвищенні їхньої соціалізації у суспільно-політичне життя країни. Зараз багато організацій, які готують фахівців для роботи з людьми з особливими потребами, та які працюють з цією категорією людей, проводять чимало науково-практичних семінарів та конференцій з відповідної тематики.

Це такі організації як: Національна асамблея людей з інвалідністю України, факультет корекційної педагогіки та психології, кафедра тифлопедагогіки та кафедра спеціальної психології та медицини Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, інститут спеціальної педагогіки та психології імені Миколи Ярмаченка Національної академії педагогічних наук України, а також Київський міський центр соціальної, професійної та трудової реабілітації інвалідів. Мені дуже подобається, як організовує та проводить свої заходи відділ освіти дітей із порушеннями зору інституту спеціальної педагогіки та психології імені Миколи Ярмаченка Національної академії педагогічних наук України. Тут можна не лише послухати висококваліфікованих фахівців, а й самому поділитись своїми практичними спостереженнями.

Ось і нещодавно пройшов науково-практичний семінар на цікаву тему «Сучасні технології психологічної реабілітації осіб із глибокими порушеннями зору: реалії та перспективи». До організації проведення даного семінару підключився і створений нещодавно комунальний реабілітаційний заклад «Київський центр незрячих» під керівництвом Сергія Васіна. Було дуже цікаво його послухати про організаційні моменти становлення цієї організації та фактичне місце її розташування, оскільки для незрячих людей дуже важливо мати зручну доступність для отримання необхідних послуг.

Більш детально про плановані форми та методи реабілітаційної роботи Київського центру незрячих розповіла заступник директора з реабілітаційної роботи Ганна Самбірська. Хоча після її виступу виникло дивне відчуття. Воно полягає в тому, що площа приміщень, які виділило КМДА для функціонування центру, не дозволить реалізувати напрямки роботи центру з незрячими згідно зі статутом. І не зовсім було зрозуміло, як планується здійснювати взаємодію у роботі з організаціями УТОС, розташованими у Києві та Київським міським центром соціальної, професійної та трудової реабілітації інвалідів.

Для підвищення кваліфікації завжди важливі теоретичні основи знань. І ці знання професійно та на високому рівні дали Вадим Кобильченко у своєму виступі на тему «Наукові аспекти психологічної реабілітації осіб з глибокими порушеннями зору» та Тетяна Костенко, яка виступила на тему «Програма психологічної реабілітації людей з порушеннями зору».

Під час проведення семінару, його учасники виявляли активність і ставили спеціалістам, які виступають, вельми не прості професійні питання. Зміст цих питань показав, наскільки учасники семінару мають великий практичний досвід на тему семінару.

І в мене виник величезний інтерес та бажання послухати учасників семінару про їхній практичний досвід роботи. І тут дуже до речі зробив яскравий виступ Юрій Войтюк, який спричинив жваву дискусію.

На жаль, через короткий час вона була короткою. Тому, як побажання організаторам семінарів я б порадив збільшити час семінару та включити туди пару майстер-класів та годину чи півтора обміну думками про проблеми, успіхи чи не успіхи в практичній роботі учасників семінару. Я дуже вдячний організаторам семінару за можливість не лише бути присутнім на семінарі, а й виступити на тему «Танцювально-рухова терапія як метод психологічної реабілітації осіб із глибокими порушеннями зору». І я дуже сподіваюся на подальшу плідну співпрацю.  

Коли я, майже три роки тому, почав проводити заняття з незрячими людьми з танцювальної терапії з акцентом на підвищення їхньої безпеки пересування, покращення мобільності та активного включення до соціально-політичного життя суспільства, то особливо не замислювався про теоретичну базу занять, що проводяться. Для мене це був певний стрес, оскільки будь-який тренер з бальних танців скаже вам, що навчання танцям, механіці пересування засноване на головному принципі – це візуалізація. Тренер показує, а учень бачить та намагається правильно повторити. Тому було зрозуміло, що з тотально незрячими людьми цей принцип не працює. Також було очевидним, що для ефективного проведення заняття потрібний індивідуальний підхід.

Тому я вирішив застосувати старий випробуваний у своїй педагогічній практиці метод і перевірити, чи має даний метод універсальний характер. У дитинстві я захоплювався шахами, і якось мені попалася книжка на цю тему. Назви я точно не пам’ятаю, але суть зводилася до наступного. Пропонувалась певна шахова позиція, і необхідно було знайти найкращий хід, який вів до перемоги. Я спроектував цю ідею на бальні танці і, працюючи з кимось індивідуально, намагався знайти ту базову «цеглу», на якій можна буде вибудовувати фундамент якісного танцювального руху. Тому я спочатку максимально постарався відчути світ очима незрячої людини і визначити, що і як стримує мій рух і визначити універсальні «цеглинки», а потім в результаті індивідуальних занять шукати невеликі додаткові «цеглинки» залежно від індивідуальних особливостей кожної незрячої людини.

Подальша практика занять з танцювальної терапії підтвердила ефективність та універсальність методу, що застосовується. Але в ході своєї практичної роботи мені цього було недостатньо, тому що я мав справу з людьми, які мають особливі потреби. У цих людей були порушення роботи в деяких відділах головного мозку і, для ефективності занять, необхідно було значно покращити не тільки розуміння устрою та принципів роботи головного мозку, а й взаємодію тактильних відчуттів із руховою активністю м’язів. Пошук авторських методик по роботі з людьми, що мають особливі потреби, допоміг мені знайти ту теоретичну базу, яка підтвердила ефективність занять, які я проводив.

І хочу почати з Гленна Домана, з роботами якого ви можете ознайомитись на російськомовному сайті. На цьому сайті є також посилання на офіційні сайти Гленна Домана.

http://www.kraskizhizni.com/edu/develop/284-glenn-doman-knigi-kartochki

Роботи Гленна Домана не залишають байдужими нікого та його методики мають як своїх прихильників, так і супротивників. Як приклад можна навести типову статтю під назвою «Глен Доман: Великий і… Жахливий».

https://medportal.ru/enc/parentschildren/precocity/17/

Таких статей та різних коментарів досить багато і якщо коротко говорити, то до плюсів відносять таке: «Одним із головних положень методики Домана є надання дитині можливості рухатися з перших днів життя. Ваше схвалення і прості зусилля можуть призвести до того, що в перший місяць життя дитина проповзатиме до декількох метрів на день. Це сильно впливає на розвиток здібностей дитини і ваше маля набагато раніше загальноприйнятих термінів почне самостійно повзати, сидіти, ходити. А як тільки дитина освоює ту чи іншу рухову навичку, починає розвиватися наступний, вищий відділ мозку. Ну, а чим швидше йде формування вищих відділів (і особливо кори) головного мозку, тим розумнішим і кмітливішим буде ваше чадо. Звичайно, треба навчати так, щоб це було психологічно комфортно дитині, треба намагатися поступово розвинути її вроджені рефлекси».

А до мінусів відносять таке: “Серйозним мінусом методики Домана є пасивне отримання дитиною величезної кількості інформації, де вона є цілеспрямованим об’єктом навчання, позбавлений можливості вступати в діалог з дорослим, брати участь у спільному творчому проекті, а також застосовувати свої знання на практиці”. Хочу я також висловити свою суб’єктивну думку.

По-перше, у зв’язку з тим, що специфіка занять з танцювальної терапії, що мною проводяться, стосується людей з порушеннями роботи головного мозку, то я і взяв за основу книгу Гленна Домана «Що робити, якщо у вашої дитини пошкодження головного мозку».

По-друге, у мене виникло відчуття, що без цієї фундаментальної праці не з’явилися б інші книги Глена Домана, а автори згаданих вище статей або не читали цю книгу, або якщо читали, то дуже поверхово, не розуміючи суті написаного.

По-третє, у цій книзі Гленн Доман сам формулює суть роботи своєї наукової установи. «Все, що ми робимо в Інститутах Розвитку Людського Потенціалу — це даємо дитині зорову, слухову і тактильну стимуляцію, де частота, інтенсивність та тривалість постійно наростає, поряд із забезпеченням необмежених можливостей функціонування при повному розумінні впорядкованого шляху, розвивається». На основі практичної роботи з десятками, а може й сотнями тисяч дітей з ушкодженнями мозку різного ступеня, він робить фундаментальний висновок: «Зростання та розвиток мозку сприймаються у світі як щось незмінне і заздалегідь зумовлене. Натомість ми можемо сказати, що зростання і розвиток мозку — це динамічний процес, що постійно змінюється. Це процес, який може бути зупинений (наприклад, внаслідок серйозного пошкодження мозку). Це процес, який можна уповільнити (як у разі пошкодження мозку середньої тяжкості). Але найбільш значним є те, що це процес, який можна прискорити (і якби це було не так, то дитина, яка сильно відстала в розвитку, з пошкодженням мозку ніколи б не змогла надолужити втрачене)».

По-четверте, Глен Доман у цій книзі пише відверто і про помилки, які були зроблені в процесі практичної роботи, також про те, що не вдалося досягти 100% результату. Негативний результат це також результат.

По-п’яте, Гленн Доман дуже чітко та логічно доводить, що батьки – це не проблема, батьки – це рішення. «Чим більше проблем є у дитини і чим серйозніші ці проблеми, тим важливішим стає це фундаментальне твердження».

По-шосте, Гленн Доман у цій книзі дуже чітко і зрозуміло доводить інструментарій, який використовується для стимуляції центральної нервової системи, а саме частоту, інтенсивність та тривалість. «Є три можливості посилити передачу стимулу до центральної нервової системи. Ви повинні збільшити частоту стимулу, інтенсивність та тривалість. Ці три слова стають найважливішими словами у житті дітей із ушкодженнями мозку – разом із двома іншими словами: «родина» і «любов». Всі разом ці п’ять слів дають дитині з пошкодженнями мозку шанс стати абсолютно нормальною людиною».

По-сьоме, Гленн Доман у результаті практичної роботи реально побачив, як працює феномен надолужування добре знайомий антропологам і невідомий іншим фахівцям. Суть феномена надолуження полягає в тому, що якщо дитина серйозно хвора, то її фізичний розвиток повинен сповільнитися або зупинитися в залежності від захворювання і ступеня його тяжкості. А при одужанні дитина починає рости набагато швидше, ніж її однолітки, і надолужує їх. «На сьогоднішній день ми спостерігаємо випадки, коли черепи не тільки ростуть зі швидкістю, яка зовсім не відповідає очікуваній, але й перестають зростати набагато пізніше за ймовірний час закінчення зростання.

Справді, один лише аналіз 278 історій хвороби дітей, які проходили лікування в нашому інституті, показав, що якщо до початку лікування 82,2% дітей перебували за показниками розмірів голови нижче середньостатистичних, то за чотирнадцяти місячний період спостереження всі діти, крім 37- ми, за показниками зростання розмірів голови випереджали середньостатистичні показники, і, фактично, середня швидкість зростання під час лікування становила 254% порівняно з нормою».

По-восьме, найголовніше – Гленн Доман розробив профіль розвитку дитини до 6 років, у якому було відбито сім стадій у житті дитини, що становлять повний спектр розвитку від народження до появи та набуття чинності всіх людських функцій. Сім стадій у діапазоні циклу розвитку мозку. Завдяки цьому профілю розвитку батьки без медичної освіти будь-якої дитини можуть перевірити відповідність розвитку своєї дитини середньостатистичній здоровій дитині і якщо вони відчувають затримку у розвитку дитини, то можуть визначити, в якій ділянці головного мозку відбувається збій.

Після консультацій із фахівцями, які визначать ступінь ураження головного мозку, батьки можуть усвідомлено підключитися до лікування своєї дитини, використовуючи частоту, інтенсивність та тривалість стимуляції центральної нервової системи. Гленн Доман зазначає «я міг би продемонструвати, просто дивлячись на Профіль, лінією хронологічного віку дитини та шістьма лініями фактичного рівня здібностей дитини, чи дійсно дитина мала пошкодження мозку; і якщо мав, то була травма легкою, помірною, серйозною, глибокою чи повною; була вона локальною чи великою; чи була вона з одного боку мозку чи обох, і якому рівні мозку рана існувала».

По-дев’яте, Гленн Доман, завдяки своїй багаторічній практиці, зробив теоретичний висновок для мене як фахівця. Цей висновок полягає у прямій залежності моторної сторони профілю розвитку від сенсорної сторони профілю. Зокрема, він пише «Дивно, хоча всі завжди вважали, що дитина, яка не може ходити, або говорити, або використовувати свої руки, повинна, природно, мати пошкодження в моторних областях мозку (зрештою, ходьба, мова і використання рук – моторні функції), ми виявили, що у переважній більшості випадків для дітей з ушкодженнями мозку це тільки здавалося. У тій істині, що нам відкрилася, переривання ланцюга було значно частіше саме на сенсорній стороні схеми, а не на моторній. Стає очевидно, що дитина ніколи не знаходиться на моторній стороні профілю вище, ніж вона знаходиться на сенсорній стороні, а ось навпаки – майже завжди. Майже завжди дитина значно вище на сенсорній стороні профілю, ніж на моторній стороні. Навіть невелика втрата функції на сенсорній стороні зазвичай має на увазі великі функціональні втрати на моторній стороні».

Таким чином, для мене Гленн Доман є, безумовно, Великим фахівцем справді світового рівня з найширшим світоглядом та знаннями в галузі лікування дітей із порушеннями мозку. Вважаю, що ця книга має входити до списку обов’язкової літератури всіх фахівців, які працюють із дітьми, які мають особливі потреби. Цю книгу не можна читати як художню літературу, її необхідно читати за розділами, осмислюючи зміст кожного розділу.

Закінчується календарний рік і всі намагаються підбити підсумки року, що минає, як у своєму особистому житті, так і в роботі і намітити плани на майбутнє. Мені хотілося б підбити підсумки занять з танцювальної терапії із чудовою дівчиною Аланою, якій у вересні минулого року виповнилося 18 років. Оскільки Алана навчається в Польщі, то з грудня минулого року досі вдалося провести з нею 20 занять.

Вважаю дуже вдалим те, що спочатку почав з нею працювати, а потім ознайомився з її діагнозом, який займає не менше половини стандартного листа. Якби сталося навпаки, то існувала б велика ймовірність того, що я міг би і не взятися за таку відповідальну роботу. Аж надто грізно й переконливо виглядала медична термінологія, яка вимагала з мого боку поглибленого розуміння медичних проблем Алани та їх облік при проведенні занять.

Однак у ході практичних занять з Аланою та отриманих результатів, у мене склалося стійке переконання, що лікарі у низці діагнозів вирішили перестрахуватися. Тому, дотримуючись медичного принципу «не нашкодь», Алана, її мама, і я почали творити, враховуючи насамперед індивідуальні особливості Алани.

Зупинюся на ключових моментах:

1. На момент нашої зустрічі Алана не могла поставити ноги разом та впевнено стояти. М’язи стабілізатори постави були перенапружені, тіло їй сприймалося як єдине ціле, пропріоцептивні відчуття свого тіла були розвинені дуже слабо, особливо стопа, тазостегновий та гомілковостопний суглоби. Зараз Алана може спокійно ставити ноги разом і перебуває в цьому положенні тривалий час. Цю дію вона робить природно, як пересічні люди.

2. Алана не могла робити приставні кроки убік. Наразі виконання цієї вправи не викликає у неї особливих проблем. Понад те, на практичних заняттях поступово цю вправу ускладнював. Ми всі чудово розуміємо, що рух – це наслідок роботи центральної нервової системи та відділів головного мозку. Тому, для мене було цікаво, наскільки успішно може впоратися її мозок із кількома завданнями одразу. Спочатку ми разом робили кроки убік, потім під музику, звертаючи увагу на ритмічність постановки стопи. Потім, за дотриманням ритму, я її провокував розмовами на різні теми.

У результаті, при виконанні цієї вправи, Алана під улюблені пісні робить приставні кроки, тримає ритм, співає і відповідає мені на різні теми. Таким чином, мозок Алани показав, що здатний виконувати кілька завдань відразу і контролювати правильність виконання руху.

Багато хто може поставити запитання – а навіщо Алані вчити приставні кроки і що їй це дасть у практичному житті? Відповідь дуже проста – якщо ми займаємося танцювальною терапією, то приставний крок у бік зі зміною ваги, це частина повороту при вальсі. Немає нічого кращого віденського вальсу для тренування вестибулярного апарату не тільки незрячим, а всім людям. Це покращення фізичного тонусу, координації роботи м’язів, а також найважливіший момент соціалізації – адже вальс ми танцюємо у парі. На даний момент Алана може танцювати вальс у ритмі повільного вальсу та трохи швидше, але до віденського вальсу ще потрібно багато спільної роботи та практики.

3. Внаслідок перенапруги м’язів стабілізаторів та зовнішнього бачення порушення опорно-рухового апарату, до зустрічі зі мною, з Аланою не пробували бігати чи робити вправи, де необхідне прискорення. Я вирішив спробувати це, використовуючи ігрові моменти. Спочатку мозок Алани відчув стрес на її прискорену ходьбу, і її серце билося як у зайця. Але ми паралельно ще робили вправу збільшення її ємності легень, дихальні вправи. В результаті спільної роботи у Алани періодично почало з’являтися бажання ніби побігати і серце при цьому працювало стабільно, а пульс був у рамах норми.

4. Алана ніколи у своєму житті не стрибала в гору, не могла вдарити ногою по м’ячу. За минулий рік, працюючи з її тазостегновими суглобами, підколінними зв’язками, регулярно навантажуючи гомілковостопні суглоби і підвищуючи чутливість стоп, Алана вже може трохи підстрибувати, і це відчуття приносить їй задоволення.

5. Тепер про танець. За першої нашої зустрічі Алана під музику могла лише переносити вагу тіла з однієї ноги на іншу при розставлених ногах на ширину плечей. Перенесення будь-якої з ніг вперед або назад було неможливим. Наразі партнер може її вести вперед, назад, убік, а також вона може танцювати вальс у ритмі повільного вальсу. Ми зараз лише підійшли до розуміння ваги на одній нозі, осі на одній нозі та обертання на цій осі. Але явно відчувається те, що постійно займаючись підвищенням її пропріоцептивних відчуттів, Алана стала вже відчувати окремі частини тіла, відчувати від цього розуміння певний комфорт. Як мені свого часу сказав незрячий Микола Мацько, після регулярних із ним занять: «Раніше, коли я чув музику, я танцював у голові. Зараз, коли я чую музику, я танцюю м’язами тіла. Причому відчуваю послідовність роботи цих м’язів».

І Алана на одному з останніх занять із нею у грудні зробила мій день і можливо мами. Коли зазвучала закарпатська полька, Алана почала танцювати тілом і рухати коліна, стегна, а не лише переступати з ноги на ногу. Це показало мені, що її робота головного мозку та центральної нервової системи відкрила в Алані пласт додаткових можливостей для покращення її координації, просторової орієнтації, розуміння свого тіла та своїх можливостей.

Чому можливі такі результати?

По-перше, абсолютної довіри Алани мені як терапевту.

По-друге, дивовижного терпіння та працездатності Алани на занятті, розуміння того, що я даю найнеобхідніше на даний момент.

По-третє, збереженого інтелекту та прекрасного почуття гумору. Без використання гумору, емоцій, роботи з уявою через гру, через ситуацію цього результату не було б.

По-четверте, музичність та гарне почуття ритму Алани дозволило працювати комплексно. Це і музична терапія, танцювальна терапія, покращення фізичного тонусу, а також пропріоцептивні відчуття.

По-п’яте, неоціненна допомога мами під час занять з танцювальної терапії.

Насамкінець хочеться висловити надію, що наступного року Алана відкриватиме в собі все нові й нові можливості для свого розвитку та повноцінного життя, а я постараюся максимально їй у цьому допомогти.

 

Заняття з танцювальної терапії з одним незрячим та парою незрячих людей мають свої особливості і, насамперед, відрізняються за пріоритетністю цілей. З одним незрячим заняття з танцювальної терапії проводиться з урахуванням індивідуальних особливостей незрячого, і головний акцент ставиться на підвищення мобільності суглобів, розуміння механіки пересування, покращення роботи вестибулярного апарату та орієнтування у просторі через рух та танець.

З двома незрячими заняття з танцювальної терапії проводиться з акцентом на взаємодію в парі, ведення та слідування, базові вправи щодо покращення розуміння напрямів руху та орієнтування у просторі, а також на відчутті ваги партнера та використання ваги один одного у процесі танцювального руху.

Крім того, значний вплив на зміст заняття відіграє і те, коли незрячі втратили зір. Чи це з самого дитинства, чи в період уже дорослого життя. Наприклад, на фотографії Сергій Півень та Оля Русина втратили зір уже у дорослому житті, понад 10 років тому кожен. Тому я можу, пояснюючи їм танцювальний рух, наводити такий асоціативний ряд, який їм зрозумілий. Наприклад, пояснюючи вальс, я використовую такі порівняння як фрегат з вітрилами на хвилях, або гойдалка човник. І ці 10 років відсутності зору позначилися на їхній пластиці руху, оскільки значно знизилася їхня рухова активність. Але заняття з танцювальної терапії для того і проводяться, щоб максимально компенсувати різке зниження рухової активності.

Для незрячих з дитинства я використовую інші асоціації, що характеризують рухи, які їм зрозумілі. Наприклад, коли ми обговорюємо використання ваги тіла в танцювальному русі, то представляємо вагу дверей в автомобілі або холодильнику, яку ми повинні закрити, не сильно грюкнувши.

Для підвищення ефективності заняття важливе значення має створення доброзичливої та позитивної атмосфери у процесі заняття. Гумор, здорова самоіронія, відсутність дратівливості на помилки партнера та сильна мотивація є головними складовими процесу реабілітації та соціалізації незрячих людей у суспільство.