Сьогодні я торкнуся теми, яка на мій погляд є актуальною, але всі, особливо чиновники, вдають, що її не існує. Я маю на увазі танці для незрячих людей у пристосованих відповідним чином приміщеннях. Мені можуть заперечити, що зараз повсюдно впроваджується інклюзія, яка передбачає не лише навчання осіб із особливими потребами зі звичайними людьми, а й спільне дозвілля. Однак моя п’ятирічна практика проведення занять з танцювальної терапії з незрячими людьми показала:
- Незрячі люди є точним зліпком суспільства. Якщо серед звичайних людей 15-20 відсотків виявляють активність і намагаються щось змінити в суспільстві для покращення його добробуту і повнішої реалізації себе як особистості, то і серед незрячих людей така сама ситуація. Якої б ми активної рухової діяльності не взяли, наприклад, скандинавську ходьбу, біг, їзда на тандемах чи танці, то побачимо тих самих людей. Інші ж незрячі люди займають пасивну позицію. І не секрет, що багатьом «допомагають» батьки, роблячи за незрячих дітей певний перелік робіт, вкрай важливих та необхідних у житті незрячої людини. Також є й певний відсоток незрячих людей, які мають психологічний комплекс та соромляться ходити з палицею, що значно знижує їхню рухову активність та реалізацію себе як особистості.
- Поки я не знайшов інформації про те, як самі незрячі ставляться до такого поняття, як «інклюзія». Практика проведення занять з танцювально-рухової терапії показала, що є значна частина людей з глибокими порушеннями зору, які не хочуть займатися разом з усіма у загальній танцювальній залі, а хочуть займатися в окремій залі. Я згадую мої перші заняття з незрячими людьми. І коли Леоніда Пономарьова на моє запитання про окремий зал для незрячих сказала, що якщо буде окрема зала для людей з інвалідністю, то вона туди не ходитиме, я повністю був на її боці. Але чим більше я працював, тим більше переконувався, що такий зал необхідний. Якби незряча людина десь почув і усвідомила, що віденський вальс одна з найкращих вправ для тренування вестибулярного апарату і вирішив навчитися віденському вальсу та регулярно практикуватися. І начебто виникає оманливе враження, що все просто, що в даному випадку особливих проблем немає, тому що можна спокійно прийти до зали, де займаються танцюристи стандартною програмою та займатимуться разом із ними. Але процес навчання віденському вальсу охоплює глибші пласти проблем, які властиві незрячим людям.
- По-перше, це постава та презентаційний вигляд. Ця проблема не потребує додаткового обговорення.
- По-друге, це почуття партнера. Адже явно недостатньо навчитися танцювати віденський вальс лише з тренером і як би підлаштуватися під нього. Головне завдання тренера це навчити незрячу людину бути універсальним партнером чи партнеркою, щоб вона чи вона відчували себе комфортно в будь-якій ситуації.
- По-третє, це соціально-психологічний аспект, який полягає в тому, що знайомство, стосунки з протилежною статтю відбуваються на вечірках та вміння добре танцювати та рухатися під музику значно впливають на особистісну самооцінку.
- По-четверте, це фізичний тонус і функціональна витривалість, координація частин тіла, що значно підвищує рухову активність і, як наслідок, збільшує впевненість та безпеку при пересуванні за межами будинку.
- По-п’яте, коли я працюю з Анею Серпутько, яка перенесла інсульт, чи з парою незрячих людей таких як Сергій Півень з Олею Русиною, чи Микола Мацько з Орисею та з Іриною Дмитрук, а також з дітьми, потрібна лише окрема зала.
Тому всі вищезгадані проблеми незрячих людей можна ефективно вирішувати виключно індивідуально та в окремому танцювальному залі.
Однак це не означає, що нічого не дають заняття у загальних танцювальних залах.
По-перше, відбувається загальне «зараження» тренувальним процесом. Зрячі танцюристи, бачачи, що поруч тренується незряча людина, починають тренуватися наполегливіше і цілеспрямованіше.
По-друге, у процесі тренування можливе незалежне тестування. Наприклад, при відпрацюванні віденського вальсу я прошу когось із зрячих танцюристів стати в пару, протанцювати протягом хвилини віденський вальс, і сказати, наскільки комфортно було танцювати і є якісь побажання. Це додатково підвищує впевненість незрячої людини та її самооцінку.
На закінчення хочу сказати, що я абсолютно переконаний у тому, що в сучасних центрах реабілітації інвалідів обов’язково мають бути нехай невеликі танцювальні зали з балетним верстатом, особливо в ІРЦ. Вони додатково мотивуватимуть незрячих людей жити повноцінним життям і розвиватимуть себе як особистість протягом усього свого життя. Я дуже сподіваюся, що найближчим часом мені вдасться знайти невелику залу, де моя робота стане максимально ефективною не лише з таким видом нозології як глибокі порушення зору.