Ось і добіг кінця черговий рік роботи з незрячими дорослими і дітьми. Для мене, з професійної точки зору, він мав кілька особливостей.

По-перше, я дуже радий, що деякі батьки незрячих хлопчиків вирішили спробувати з моєю допомогою покращити їхню мобільність і координацію.

Хочу ще раз звернути увагу на те, що здебільшого і батьки незрячих хлопчиків і самі хлопчики, коли чують, що я займаюся танцювально – руховою терапією, звертають увагу на перше слово «танці» і вважають, що йдеться виключно про танці, а танці хлопчикам не надто й потрібні.

Набагато менше батьків звертають увагу на слово «руховий», розуміючи, що йдеться про мобільність та координацію.

І лише одиниці звертають увагу на слово «терапія», розуміючи, що з їх дитиною буде проводитися комплексна робота у вигляді комплексного лікування, де будуть розбиратися питання постави та презентації себе як особистості, покращення мобільності та координації як додатковий засіб зменшення травматизму та підвищення впевненості при пересування за межами будинку.

Також розглядається взаємодія у парі під час танцю, що сприяє соціалізації незрячої людини у суспільство, а особисте життя робить більш цікавим та комфортним.

По-друге, цього року я почав працювати з Анною Серпутько щодо її реабілітації після інсульту. Наша спільна робота показала дуже гарну динаміку. Я бачу шляхи подальшого просування вперед та сприймаю цю роботу як виклик, перевірку мого професіоналізму та універсальності користі методів роботи з незрячими людьми для реабілітації людей після інсульту.

По-третє, цього року виник ще один виклик. Давно, на початку нашої першої зустрічі Анатолій Варфоломєєв мені закинув ідею, мовляв, чи я готовий до виклику, коли незрячий хлопець танцюватиме з незрячою дівчиною? Я спочатку і сприйняв цю ідею як виклик. Але потім, практика показала, що це можливо і навіть із дуже гарною якістю. Однак зараз, коли я почав працювати з хлопчиками, я зрозумів, що зараз маю реальний виклик навчити танцювати хлопчика з дівчинкою. Це молодший шкільний вік.

Особливо хочу наголосити, що тут йдеться про хороший танець і взаємодію в парі. Я постійно пам’ятаю фразу, яку мені сказано незрячими людьми на самому початку моєї роботи – ми хочемо рухатися і танцювати як усі, тобто як зрячі люди. Робота з незрячою парою дітей дозволила мені розкрити цілий пласт додаткових питань, на які я спробую знайти відповіді у 2020 році.

 

Мої плани на 2020 наступні:

По-перше, я дуже хочу поїхати до Познані та побувати в Овінськах, де розташований найбільший парк у Європі за орієнтуванням у просторі. Також мені було б цікаво подивитися, як там працюють фахівці з мобільності та поділитися своїм досвідом роботи. Крім того, у Познані є інститут хореотерапії, де проводять майстер-класи для незрячих людей, і мені цікаво було б з ними поспілкуватися, послухати їхній досвід роботи та розповісти про своє.

По-друге, починаю тіснішу співпрацю з Київським центром незрячих. Я дуже сподіваюся, що це приміщення у них тимчасове, і мрію про невелику окрему танцювальну залу для незрячих людей.

По-третє, хочу спробувати, як працює моя методика на легких формах інсульту та ДЦП за збереженого інтелекту.

По-четверте, планую продовжувати працювати з незрячими дітьми різного шкільного віку у парах.

По-п’яте, дуже хочу подивитися Львів як місто та побувати в гостях у Віри Ремажевської у її знаменитому центрі «Левеня».

По-шосте, планую продовжувати проводити майстер класи та постійно публікувати новини про свою роботу у себе на сайті.

У листопаді було рівно чотири роки, як я почав займатися з незрячими людьми безпекою їхнього пересування, поліпшення їхньої постави та мобільністю за допомогою різних методів танцювально-рухової терапії, спеціальних вправ та механіки танцювальних рухів у бальних танцях. Це був період дуже цікавої та пізнавальної роботи з незрячими людьми, і в мене виникло бажання виділити низку важливих моментів зі свого практичного досвіду роботи. Але тут мені несподівано зателефонувала Леоніда Пономарьова та попросила мене дати інтерв’ю щодо роботи з незрячими людьми. Тому частина моїх спостережень розкрита в інтерв’ю, яке ви можете знайти за цим посиланням, а на деяких спостереженнях хочу зупинитися нижче.

https://www.youtube.com/watch?v=NPcPsTennjY&fbclid=IwAR3aNvMGf0Ec1FpUaKFpz_UMohhq-r_gaGFjYynVhV7ZOCicnBldGY5n3Zw

По-перше, незрячі люди здебільшого не можуть добре стояти в балансі на одній нозі. Я назвав би цю проблему проблемою номер один.

Загальносвітова танцювальна практика показує, що чим більше танцюрист може протанцювати на опорній нозі, тим ефектніше виглядає його танець. У простому соціальному повільному танці партнер повинен вести партнерку не тільки з боку в бік, а й уперед, назад, а також здійснювати різні повороти типу зміни місць, коли партнер та партнерка змінюються місцями. Тоді танець виглядає органічно і природно і сторонній людині не спаде на думку думка, що у партнера чи партнерки, або в обох є якісь проблеми із зором.

Тому, працюючи з незрячими людьми щодо зміцнення їх гомілковостопного суглоба, вестибулярного апарату, розвитку контролю балансу на одній нозі, постави ми даємо можливість незрячим людям активніше брати участь у соціально-політичному житті суспільства, влаштовувати своє особисте життя, а також готувати незрячих людей до повноцінного інклюзивного життя.

По-друге, необхідно частіше робити семінари та конференції фахівців, які працюють у сфері опорно-рухового апарату з незрячими людьми. Це вчителі фізкультури, ритміки, фахівці з орієнтування у просторі та мобільності, а також фахівці з реабілітації інклюзивних ресурсних центрів. Я читав, що в деяких школах вчителі фізкультури використовують музику та проводять розминку у вигляді аеробіки. Дітям цей метод дуже подобається, і вони із задоволенням активно виконують різні фізичні вправи під музику, а потім переходять до основної частини уроку.

Я вважаю, що вчитель фізкультури та вчитель ритміки мають бути у тісному контакті з фахівцем з орієнтування у просторі та мобільності та добре представляти ті завдання та вимоги до опорно-рухового апарату незрячих людей для успішної їх соціалізації у суспільство. У всякому разі, у мене виникло стійке бажання поспілкуватися з вчителями фізкультури та ритміки різних навчальних закладів, які працюють з незрячими дітьми, познайомитися з їхнім досвідом роботи, а також з проблемами, що у них виникають.

По-третє, я вважаю, що повинні частіше проводитись майстер-класи з батьками незрячих дітей окремо та спільні заняття з дітьми. Батьки незрячих дітей повинні добре уявляти, які фізичні та танцювальні вправи сприяють не тільки фізичному розвитку дитини, поліпшенню її моторики та координації у просторі, але також допомагають в адаптації як до соціального життя, так і інклюзивної освіти.

По-четверте, я ніколи не думав, що моя практика роботи з незрячими людьми методом танцювальної терапії з вивчення теми ведення та слідування розкриє серйозну соціальну проблему глобального масштабу як для хлопчиків, так і для дівчаток. Думаю, що я цій темі присвячу окрему статтю. Але поки що коротко можу відзначити, що для хлопчиків ведення в танці викликає великий стрес, особливо для тих, хто не бачить з дитинства, тому що вони звикли, що їх постійно ведуть.

Для дівчаток це теж стрес під час руху в парі під музику, оскільки вони не звикли, що перед ними хтось стоїть досить близько. І виникає побоювання піти точно вперед чи назад. Але з танцювальною практикою ця проблема досить швидко вирішується. Як вирішення цієї проблеми я зараз тестую на різних вікових групах незрячих танцювальні рухи зі степу аеробіки, адаптовані під незрячих людей. Це дозволяє з самого дитинства чітко представляти напрями руху у просторі та значно полегшує роботу спеціаліста з орієнтування у просторі та мобільності.

 

По-п’яте, чим краще збережений інтелект незрячої людини і чим вища її мотивація щодо вдосконалення своєї координації, мобільності та соціалізації у суспільство, тим ефективніша наша робота. Це стосується як одного виду нозології, як відсутність зору, і легкі форми ДЦП, і навіть інсульту.

У наступному 2020 році я тісніше співпрацюватиму з Київським центром незрячих. Я сподіваюся, що ця співпраця принесе не тільки практичну користь для незрячих людей, які користуватимуться послугами даного центру, але також збагатить мій досвід роботи та підвищить його ефективність.