Ось і добіг кінця черговий рік роботи з незрячими дорослими і дітьми. Для мене, з професійної точки зору, він мав кілька особливостей.

По-перше, я дуже радий, що деякі батьки незрячих хлопчиків вирішили спробувати з моєю допомогою покращити їхню мобільність і координацію.

Хочу ще раз звернути увагу на те, що здебільшого і батьки незрячих хлопчиків і самі хлопчики, коли чують, що я займаюся танцювально – руховою терапією, звертають увагу на перше слово «танці» і вважають, що йдеться виключно про танці, а танці хлопчикам не надто й потрібні.

Набагато менше батьків звертають увагу на слово «руховий», розуміючи, що йдеться про мобільність та координацію.

І лише одиниці звертають увагу на слово «терапія», розуміючи, що з їх дитиною буде проводитися комплексна робота у вигляді комплексного лікування, де будуть розбиратися питання постави та презентації себе як особистості, покращення мобільності та координації як додатковий засіб зменшення травматизму та підвищення впевненості при пересування за межами будинку.

Також розглядається взаємодія у парі під час танцю, що сприяє соціалізації незрячої людини у суспільство, а особисте життя робить більш цікавим та комфортним.

По-друге, цього року я почав працювати з Анною Серпутько щодо її реабілітації після інсульту. Наша спільна робота показала дуже гарну динаміку. Я бачу шляхи подальшого просування вперед та сприймаю цю роботу як виклик, перевірку мого професіоналізму та універсальності користі методів роботи з незрячими людьми для реабілітації людей після інсульту.

По-третє, цього року виник ще один виклик. Давно, на початку нашої першої зустрічі Анатолій Варфоломєєв мені закинув ідею, мовляв, чи я готовий до виклику, коли незрячий хлопець танцюватиме з незрячою дівчиною? Я спочатку і сприйняв цю ідею як виклик. Але потім, практика показала, що це можливо і навіть із дуже гарною якістю. Однак зараз, коли я почав працювати з хлопчиками, я зрозумів, що зараз маю реальний виклик навчити танцювати хлопчика з дівчинкою. Це молодший шкільний вік.

Особливо хочу наголосити, що тут йдеться про хороший танець і взаємодію в парі. Я постійно пам’ятаю фразу, яку мені сказано незрячими людьми на самому початку моєї роботи – ми хочемо рухатися і танцювати як усі, тобто як зрячі люди. Робота з незрячою парою дітей дозволила мені розкрити цілий пласт додаткових питань, на які я спробую знайти відповіді у 2020 році.

 

Мої плани на 2020 наступні:

По-перше, я дуже хочу поїхати до Познані та побувати в Овінськах, де розташований найбільший парк у Європі за орієнтуванням у просторі. Також мені було б цікаво подивитися, як там працюють фахівці з мобільності та поділитися своїм досвідом роботи. Крім того, у Познані є інститут хореотерапії, де проводять майстер-класи для незрячих людей, і мені цікаво було б з ними поспілкуватися, послухати їхній досвід роботи та розповісти про своє.

По-друге, починаю тіснішу співпрацю з Київським центром незрячих. Я дуже сподіваюся, що це приміщення у них тимчасове, і мрію про невелику окрему танцювальну залу для незрячих людей.

По-третє, хочу спробувати, як працює моя методика на легких формах інсульту та ДЦП за збереженого інтелекту.

По-четверте, планую продовжувати працювати з незрячими дітьми різного шкільного віку у парах.

По-п’яте, дуже хочу подивитися Львів як місто та побувати в гостях у Віри Ремажевської у її знаменитому центрі «Левеня».

По-шосте, планую продовжувати проводити майстер класи та постійно публікувати новини про свою роботу у себе на сайті.