Сьогодні я торкнуся теми, яка на мій погляд є актуальною, але всі, особливо чиновники, вдають, що її не існує. Я маю на увазі танці для незрячих людей у пристосованих відповідним чином приміщеннях. Мені можуть заперечити, що зараз повсюдно впроваджується інклюзія, яка передбачає не лише навчання осіб із особливими потребами зі звичайними людьми, а й спільне дозвілля. Однак моя п’ятирічна практика проведення занять з танцювальної терапії з незрячими людьми показала:

1. Незрячі люди є точним зліпком суспільства. Якщо серед звичайних людей 15-20 відсотків виявляють активність і намагаються щось змінити в суспільстві для покращення його добробуту і повнішої реалізації себе як особистості, то і серед незрячих людей така сама ситуація. Якої б ми активної рухової діяльності не взяли, наприклад, скандинавську ходьбу, біг, їзда на тандемах чи танці, то побачимо тих самих людей. Інші ж незрячі люди займають пасивну позицію. І не секрет, що багатьом «допомагають» батьки, роблячи за незрячих дітей певний перелік робіт, вкрай важливих та необхідних у житті незрячої людини. Також є й певний відсоток незрячих людей, які мають психологічний комплекс та соромляться ходити з палицею, що значно знижує їхню рухову активність та реалізацію себе як особистості.

2. Поки я не знайшов інформації про те, як самі незрячі ставляться до такого поняття, як «інклюзія». Практика проведення занять з танцювально-рухової терапії показала, що є значна частина людей з глибокими порушеннями зору, які не хочуть займатися разом з усіма у загальній танцювальній залі, а хочуть займатися в окремій залі. Я згадую мої перші заняття з незрячими людьми. І коли Леоніда Пономарьова на моє запитання про окремий зал для незрячих сказала, що якщо буде окрема зала для людей з інвалідністю, то вона туди не ходитиме, я повністю був на її боці. Але чим більше я працював, тим більше переконувався, що такий зал необхідний. Якби незряча людина десь почув і усвідомила, що віденський вальс одна з найкращих вправ для тренування вестибулярного апарату і вирішив навчитися віденському вальсу та регулярно практикуватися. І начебто виникає оманливе враження, що все просто, що в даному випадку особливих проблем немає, тому що можна спокійно прийти до зали, де займаються танцюристи стандартною програмою та займатимуться разом із ними. Але процес навчання віденському вальсу охоплює глибші пласти проблем, які властиві незрячим людям.
3. По-перше, це постава та презентаційний вигляд. Ця проблема не потребує додаткового обговорення.
4. По-друге, це почуття партнера. Адже явно недостатньо навчитися танцювати віденський вальс лише з тренером і як би підлаштуватися під нього. Головне завдання тренера це навчити незрячу людину бути універсальним партнером чи партнеркою, щоб вона чи вона відчували себе комфортно в будь-якій ситуації.
5. По-третє, це соціально-психологічний аспект, який полягає в тому, що знайомство, стосунки з протилежною статтю відбуваються на вечірках та вміння добре танцювати та рухатися під музику значно впливають на особистісну самооцінку.
6. По-четверте, це фізичний тонус і функціональна витривалість, координація частин тіла, що значно підвищує рухову активність і, як наслідок, збільшує впевненість та безпеку при пересуванні за межами будинку.
7. По-п’яте, коли я працюю з Анею Серпутько, яка перенесла інсульт, чи з парою незрячих людей таких як Сергій Півень з Олею Русиною, чи Микола Мацько з Орисею та з Іриною Дмитрук, а також з дітьми, потрібна лише окрема зала.

 

Тому всі вищезгадані проблеми незрячих людей можна ефективно вирішувати виключно індивідуально та в окремому танцювальному залі.

Однак це не означає, що нічого не дають заняття у загальних танцювальних залах.

По-перше, відбувається загальне «зараження» тренувальним процесом. Зрячі танцюристи, бачачи, що поруч тренується незряча людина, починають тренуватися наполегливіше і цілеспрямованіше.

По-друге, у процесі тренування можливе незалежне тестування. Наприклад, при відпрацюванні віденського вальсу я прошу когось із зрячих танцюристів стати в пару, протанцювати протягом хвилини віденський вальс, і сказати, наскільки комфортно було танцювати і є якісь побажання. Це додатково підвищує впевненість незрячої людини та її самооцінку.

На закінчення хочу сказати, що я абсолютно переконаний у тому, що в сучасних центрах реабілітації інвалідів обов’язково мають бути нехай невеликі танцювальні зали з балетним верстатом, особливо в ІРЦ. Вони додатково мотивуватимуть незрячих людей жити повноцінним життям і розвиватимуть себе як особистість протягом усього свого життя. Я дуже сподіваюся, що найближчим часом мені вдасться знайти невелику залу, де моя робота стане максимально ефективною не лише з таким видом нозології як глибокі порушення зору.

Майже всі танці народів світу вимагають від танцюристів гарної роботи вестибулярного апарату, постави, балансу тіла, фізичної підтягнутості та координації рухів. У принципі я перерахував усе те, що хотів би мати кожна людина, у тому числі й незрячі люди, оскільки ці якості дають змогу повноцінно реалізувати себе як особистість у різних сферах життя суспільства.

Світова танцювальна практика виробила систему танцювальних вправ, яка називається екзерсисом і служить надійним фундаментом для танцюристів як класичного танцю, балету, а також національних танців. Вікіпедія дає таке визначення поняття «Екзерсіс». Екзерсіс (фр. exercice – «вправа», від латів. exercitium) – комплекс різноманітних тренувальних вправ, що становлять основу уроку класичного танцю, що сприяє розвитку сили м’язів, еластичності зв’язок, вихованню виворотності, стійкості та правильної координації рухів у учнів.

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%AD%D0%BA%D0%B7%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%81

Абсолютно природно, що танцювальні педагоги та хореографи кожної країни під час проведення уроків екзерсису вносять нюанси та корективи відповідно до своїх національних особливостей. Тому, також абсолютно природно, мають бути внесені корективи і при заняттях з незрячими людьми, які не тільки хочуть танцювати, але мати презентаційний вигляд. Що дає екзерсис?

По-перше, розвиває опорно-руховий апарат, до якого належать м’язи, зв’язки та суглоби.

По-друге, сприяє розвитку рухливості у суглобах та зміцнює еластичність зв’язок.

По-третє, тренує та зміцнює центральну нервову систему, яка виконує регулюючу функцію в роботі опорно-рухового апарату.

По-четверте, розвиває почуття ритму, зміцнює м’язи стабілізатори, які відповідають за баланс та поставу тіла.

Наприклад, можу навести посилання, як використовуються базові вправи екзерсису у художній гімнастиці.

https://ogimnastike.com/battement

Виникає логічне питання – а чи всі вправи екзерсису потрібні незрячій людині? На мою думку, ключовою вправою для незрячої людини має бути батман тандю (battement tendu) з певними коригуваннями.

Я вважаю, що абсолютну більшість вправ на рух ми повинні розглядати з погляду головного завдання для незрячої людини, а саме покращення орієнтування її у просторі. А якщо сказати ще точніше, то чіткого розуміння напрямів у просторі. Ось як описує вправу батман тандю Володимир Камін у своєму підручнику «Народно-сценічний танець: груповий розподіл управ біля верстата»: «Вправа розвиває рухливість гомілковостопного суглоба, зміцнює ахілове сухожилля, м’язи гомілки та стопи. Ця вправа вважається однією з найважливіших, за допомогою якої досягається правильне подовження всієї ноги від коліна до кінчиків пальців. Крім того, вправа сприяє розвитку стійки, підтягнутості, розгорнутості та силі ніг, виробляє у виконавця правильне розуміння напрямку руху вперед, убік та назад, розвиває координацію».

У нашому випадку я ще раз повторю цю стратегічно важливу фразу «виробляє у виконавця правильне розуміння напряму руху вперед, убік та назад…».

 

При виконанні незрячими людьми батман тандю мають бути враховані такі особливості. По-перше, у вихідному положенні ноги знаходяться у 3-й позиції. Це коли п’ята однієї ноги знаходиться біля склепіння стопи іншої ноги. Незряча людина знаходиться боком до балетного верстата в танцювальному залі або будь-якої опори, наприклад, до стільця. Нога, що знаходиться ближче до опори, є опорною і на ній розташовується вага. Шкарпетка опорної ноги злегка розгорнуть назовні у бік опори і, якщо це права нога, то носок дивиться на 1 годину. П’ята лівої вільної ноги стосується склепіння стопи опорної ноги, а носок дивиться на 11 годин. При виконанні вправи назад склепіння лівої вільної ноги стосується п’яти опорної ноги.

Суть вправи – відведення та приведення вільної ноги. Стопа вільної ноги повинна рухатися вільно у вказаному напрямку, але не відриватися від підлоги та бути максимально подовженою у підйомі в кінцевій точці. При виконанні вправи вперед п’ята вільної лівої ноги при подовженні потроху відриватиметься, але зв’язок із підлогою обов’язково повинен зберігатися через носок. Наприкінці максимального подовження п’ята вільної ноги трохи підкручується до центру таким чином, щоб незряча людина відчула підлогу всіма пальцями стопи, особливо мізинцем.

При виконанні вправи у бік вільна стопа повинна рухатися чітко у напрямку 9 годин та повертатися чітко у склепіння стопи опорної ноги. Раджу робити вправу під ритмічну музику на вісім рахунків. Чотири рази на відведення та чотири рази на приведення ноги вперед, убік та назад. Якщо опорна нога не втомилася, повторити ще раз. Як тільки втомилася опорна нога, тоді поміняйте ногу.

У зв’язку з тим, що при русі ми приходимо на підбори, а не на носок як у класичній вправі батман тандю, дуже корисно регулярно робити наступне. Коли нога витягнулася максимально на носок, поставити стопу на п’яту не згинаючи коліна. І зробити таких змін із каблука на носок і назад кілька разів у всіх трьох напрямках.

Яку додаткову користь приносить ця вправа для незрячих людей?

По-перше, вироблення до автоматизму третьої позиції дозволяє незрячій людині практично виключити таке явище як клишоногість і мати презентаційний вигляд.

По-друге, дозволяє краще тримати напрямок руху на вулиці.

По-третє, чітко усвідомлювати на якій частині стопи знаходиться вага і у разі втрати рівноваги вчасно відреагувати та знизити ймовірність травматизму.

По-четверте, ця вправа підходить для всіх незрячих людей, тому що не збільшує тиск очей при його виконанні.

По-п’яте, значно полегшує роботу фахівця з мобільності та орієнтування у просторі з даною незрячою людиною.

А тепер найцікавіше питання – а хто робитиме цю вправу з незрячою людиною? Адже всі добре розуміють, що таке батман тандю знають лише хореографи і, звалювати на одну людину у навчальному закладі було б неправильно. Особисто моя думка така. Батман тандю не така складна вправа, яку не могли б освоїти батьки, родичі, чоловіки чи дружини. Вони реально можуть не тільки допомогти незрячим людям, а й самим мати гарну поставу. А навчання батман тандю цілком можна вставити в цикл будь-яких лекцій чи семінарів для батьків.

Всі бажаючи в інтернеті можуть знайти не тільки детальний опис цієї вправи, але й побачити її у виконанні професійних танцюристів. Але ще раз нагадаю, що не слід забувати робити поправки на відсутність зору. Таким чином, я вважаю, що вправа батман тандю відноситься до серії “must have” і повинно бути обов’язково включено в ранкову фізичну зарядку незрячої людини, якщо вона хоче мати презентаційний вигляд, хорошу поставу і знизити ймовірність травматизму при пересуванні.

 

Припускаю, що багато людей, прочитавши цей заголовок моєї статті, здивуються. Мовляв, яке відношення має біла тростина до постави незрячої людини? Я можу з упевненістю відповісти – пряме ставлення. Я згадую чудове заняття з орієнтування у просторі чудового спеціаліста Євгена Свєта з учнями 9 класу 5 інтернату, куди я був запрошений. І темою цього заняття була біла тростина та її функції. На цьому занятті дуже чітко і пізнавально Євген Свєт розповів про опорну, захисну, сигнальну, пізнавальну та інші функції білої тростини.

Однак я на своїх заняттях з танцювальної терапії з незрячими дітьми дійшов висновку, що є ще одна функція білої тростини. І ця функція оздоровча. Не секрет, що більшість як дітей, так і дорослих мають проблему з поставою. Особливо це стосується незрячих людей. Я вважаю, що біла тростина може бути чудовою альтернативою гімнастичній палиці. Якщо ви введете запит в інтернеті «Вправи з гімнастичною…», то вам у першому рядку інтернет запропонує подивитися «вправи з гімнастичною палицею».

Існує багато вправ з гімнастичною палицею практично на всі групи м’язів. Але гімнастична палиця не завжди може бути під рукою, а біла тростина є завжди як невід’ємна частина незрячої людини. На превеликий жаль, не завжди ми маємо час на повний комплекс таких вправ. Тому необхідно вибрати найбільш ефективні вправи для конкретної теми обговорення – це постави. В інформаційному просторі є такий популярний англійський вислів «must have» – тобто має обов’язково мати.

Цей вираз використовується, коли хочуть показати мінімум обов’язкового гардеробу в одязі та взутті для чоловіка та жінки, щоб мати презентаційний вигляд. Тому, я хочу запропонувати три вправи для постави, які на мою думку, є обов’язковими для щоденного виконання незрячими як дітьми, так і дорослими, якщо вони хочуть зберегти здоров’я та презентаційний вигляд.

Перша вправа. Тростина знаходиться за спиною і утримується зігнутими ліктями. Необхідно прагнути, щоб тростина знаходилася якомога вище до лопаток. Це положення утримувати протягом двох або трьох хвилин. Потім протягом 20-30 секунд при пом’якшених колінах і кульшових суглобах зробити ротаційні обертання щодо вертикальної осі хребта. Ця вправа добре вирівнює спину і підвищує мобільність у кульшових суглобах.

 

Друга вправа. Тростина знаходиться за спиною на рівні плечей і утримується долонями. Також це положення утримувати протягом двох або трьох хвилин. Потім протягом 20-30 секунд при пом’якшених колінах і кульшових суглобах зробити ротаційні обертання щодо вертикальної осі хребта. Ця вправа добре вирівнює спину, розтягує грудні м’язи та підвищує мобільність у тазостегнових суглобах.

Третя вправа називається прокручування. Ця вправа є ключовою в балеті для забезпечення максимальної мобільності в плечових суглобах та досягнення гарної постави. У вихідному положенні тростина утримується долонями рук на рівні стегон і, не згинаючи ліктів, заводиться назад за спину. Потім повертаємось у вихідне положення. Починати робити цю вправу з 20 разів, двічі на день і протягом трьох чи чотирьох місяців довести кількість прокручування до 50 разів. Періодично під час заведення рук назад до рівня 45 градусів робити 5-7 секундні затримки у статиці.

Регулярне виконання цих трьох вправ буде гарним фундаментом для покращення мобільності та координації незрячих людей, а також формування правильної постави.

Таким чином, я переконаний, що біла тростина має оздоровчу функцію і значною мірою може служити альтернативою гімнастичній палиці. Батькам незрячих дітей я рекомендую вивчити вправи з ціпком для різних груп м’язів та інтерпретувати їх при використанні білої тростини для фізичного розвитку своєї дитини.

На закінчення абсолютно погоджуся із твердженням Гленна Домана, який у своїй основній роботі «Що робити, якщо у вашої дитини пошкодження головного мозку» писав, що батьки, це ключ до успіху. Ніхто краще, крім батьків, не знає, коли їхня дитина в хорошому настрої і готова до занять.

Енн Джин Айрес широко відома в західних наукових колах фахівців з дитячого розвитку, насамперед своєю класичною працею «Дитина та сенсорна інтеграція». Ця книга призначена як різним фахівцям, так і батькам, які можуть по-новому поглянути на проблеми та труднощі своєї дитини. Читаючи цю роботу я спробував зрозуміти основні ідеї та принципи Енн Джин Айрес щодо її теорії сенсорної інтеграції з точки зору моєї роботи з незрячими дорослими та дітьми.

У книзі «Дитина та сенсорна інтеграція» я для себе відзначив наступні моменти.

Бобат-терапія та сенсорна інтеграція Джин Айрес не є підходами з наборами вправ та переліками інструкцій, які підійдуть будь-якій дитині. Вони являють собою системи аналізу проблем та порушень, чіткі обґрунтування вибору втручання, проведення терапії та оцінки ефективності.

Що ж мають робити батьки та фахівці, як тільки вони помітили у дитини проблеми? ДЖ. Айрес говорить про такі важливі речі:

По-перше, аналіз проблеми.

По-друге, підтримка позитивної самооцінки дитини.

По-третє, розвиток у дитини навичок гри.

По-четверте, пошук професійної допомоги.

Сенсорна інтеграція потрібна всім дітям. Абсолютно всім дітям потрібні сенсорний досвід, адекватна здатність обробляти та інтегрувати різні види сенсорної інформації, формування адаптивних відповідей. Шлях, який може допомогти, – розвиток ігрових навичок. Терапія, яка ґрунтується на сенсорній інтеграції, не зосереджена на навчанні специфічних навичок, таких як читання чи лист. Вона вчить дитину тому, як організувати мозок, щоб вона краще працювала. Це допоможе йому засвоїти і читання, і лист, і багато іншого зі значно меншими зусиллями.

Процес сенсорної інтеграції. Чотири рівні відчуттів:

Перший. Слухові (слух); Зорові (зір); Вестибулярні (відчуття сили тяжіння та рух); Пропріоцептивні (м’язи та суглоби); Тактильні (дотик).

Другий. Вестибулярні та пропріоцептивні відчуття поєднуються і виражаються як рух очей, поза, рівновага, м’язовий тонус, протидія силі тяжкості. Тактильні відчуття виражаються як ссання, прийом їжі, зв’язок мати-дитина, тактильний комфорт.

Третій. Загальне поєднання всіх відчуттів виражається як перцептивний образ тіла, координація обох сторін тіла, рухове планування, рівень активності, концентрація уваги та емоційна стабільність.

Четвертий. На четвертому рівні розвиток слухових та вестибулярних відчуттів виражаються як мова та мова. А поєднання всіх відчуттів починає додатково виражатися як координація очей-рука, зорова перцепція та цілеспрямована діяльність.

Результатами сенсорної інтеграції мають бути: здатність концентруватися, здатність до самоорганізації, самооцінка, самоконтроль, впевненість у собі, здатність до шкільного навчання, здатність до абстрактного мислення та обґрунтування, спеціалізація кожної із сторін тіла та півкуль мозку.

Вестибулярна система пов’язана майже з усіма зонами мозку. З усіх органів чуття вестибулярні рецептори найбільш чутливі. При дефіциті ігор, які би використовували все тіло, дитина не отримає сенсорної їжі, необхідної для розвитку мозку як цілого. До того ж, він втратить можливість закріплювати навички, що визначають оптимальний емоційний розвиток.

Рухливі ігри важливі для мобілізації організму та збереження його готовності до дії. Якщо фізична зв’язок дитини з гравітаційним полем землі нестійка, решта зв’язку що неспроможні розвиватися оптимально.

Читання, лист та комп’ютерні навички зовсім не є «базовими». Вони вимагають від мозку детальної обробки відчуттів та формування точних рухових та когнітивних відповідей.

Вестибулярна система – це головний організатор відчуттів у всіх сенсорних каналах, отже, вона бере участь у розвитку мови та розумінні слів. Вестибулярна стимуляція полегшує вокалізації. Якщо ви замислитеся про те, що взагалі може робити людина, то зрозумієте, що всі наші дії зводяться безпосередньо до руху, або до процесів, які також виражаються через рух. Відчуття руху та дії сили тяжіння (вестибулярної системи) переплітаються з сигналами, що йдуть від м’язів, суглобів та шкіри, – складаючись, вони і дають схему тіла.

Вестибулярна інформація є вкрай важливою для управління рухами тіла як цілого. Розвиток системи обробки сенсорної інформації є фундаментом для освоєння читання та математики. Більшість дітей з порушеннями сенсорної інтеграції потребують розвитку основних функцій мозку – вестибулярних, пропріоцептивних та тактильних систем обробки сенсорної інформації. Вестибулярні, пропріоцептивні та зорові дані інтегруються, утворюючи «карту», яку мозок потім використовує для управління рухом тіла у просторі.

Поряд із проблемами у спілкуванні, мовному розвитку та поведінці дітей з аутизмом спостерігаються ознаки серйозної дисфункції сенсорної інтеграції. У мозку (у лімбічній системі) є область, яка «вирішує», який сенсорний імпульс реєструвати та пропонувати нашій увазі. У дітей з аутизмом вона функціонує погано.

Існує три види поганої сенсорної обробки сигналів, які часто трапляються у дітей з аутизмом.

По-перше, сенсорний сигнал «не реєструється» мозком належним чином, тому дитина на одні речі не звертає уваги, а на інші речі дуже різко реагує.

По-друге, зустрічається погана модуляція сенсорних сигналів, особливо вестибулярних та тактильних: через це розвивається гравітаційна невпевненість або тактильна гіперчутливість.

По-третє, дає збої область мозку, що відповідає за спонукання до дій, особливо нових, або ж до зміни дій: через це пригнічується інтерес до справ, які зазвичай вважаються конструктивними та корисними.

Багато дітей з аутизмом потребують допомоги, щоб вичленувати сенсорну інформацію, необхідну для взаємодії з навколишнім світом. Пхати, тягнути, стрибати, висіти на турніку – всі ці види активності заспокоюють дитину з аутизмом. Також на нього діє відчуття сильного тиску. Багато дітей з аутизмом дивляться терапевтові у вічі під час або відразу після виконання рухового завдання. У дітей з аутизмом власне «хочу» розвинене так само слабко, як і система, що реєструє відчуття. Пропонуючи що-небудь дитині з аутизмом, пам’ятайте, що її система «хотіння» може блокувати бажання спробувати нове або змінити вид діяльності.

Допомогти дитині з аутизмом зробити перший крок під час занять та спланувати послідовність дій – важлива складова терапії, заснованої на сенсорній інтеграції. Так як у дитини з аутизмом ослаблене внутрішнє спонукання до дії, її потенціал для взаємодії з навколишнім світом знижено.

Коли йдеться про оптимальний розвиток тіла та мозку, терапія, заснована на сенсорному досвіді, може виявитися ефективнішою за ліки, психоаналіз і систему заохочень і покарань.

Інтелект – це в основному продукт взаємодії з навколишнім середовищем. Терапія, заснована на сенсорній інтеграції, пропонує дитині «правильні» види активності: вони не повинні бути ні надто легкими, ні надто важкими для неї. Суспільство дуже стурбоване навчанням, розвитком мови та інтелекту, і набагато менше – закладкою сенсомоторного фундаменту для цих вищих функцій.

Центральною ідеєю терапії, заснованої на сенсорній інтеграції, є стимуляція сенсорних систем та контроль над сенсорними «каналами» (особливо це стосується рухової, вестибулярної системи, м’язів, суглобів, шкіри), спрямовані на те, щоб дитина спонтанно формувала адаптивні відповіді, що інтегрують різні види відчуттів. Коли терапевт працює ефективно, і організація нервової системи дитини налагоджена, з боку здається, що дитина просто грає.

Перш ніж розпочинати втручання, ми маємо всебічно оцінити проблему. Для оцінки стану дітей від 4 до 9 років терапевти, які займаються сенсорною інтеграцією, використовують тести на сенсорну інтеграцію та праксис (SIPT – Sensory Integration and Praxis Tests), щоб виміряти ефективність сенсорних процесів та здатність до рухового планування. Ці тести показують, наскільки добре дитина інтегрує вестибулярні, зорові, тактильні та пропріоцептивні відчуття, чи може планувати рухи, координувати роботу очей та рук, а також вимірюють якість постуральних та окорухових відповідей. Терапевт оцінює і те, які із систем гіперактивні, а у яких активність знижена. Можлива також оцінка зорового, а іноді й слухового сприйняття, якщо немає висновків відповідних спеціалістів.

Основні принципи:

1. Сенсорні аспекти активності важливі для розвитку та навчання.

2. Щоб справлятися з труднощами та освоювати нові навички, дитині потрібна хороша перцепція та інтеграція відчуттів.

3. Ефективна реакція на труднощі та засвоєння нових навичок дуже суттєві для розвитку сенсорної інтеграції нервової системи.

4. Організація сенсорної перцепції та ефективних відповідей, як правило. Покращує як розвиток, а й поведінка дітей.

5. Освоєння складних навичок та типів поведінки залежить від сукупності відповідей на простіші завдання.

6. Чим сильніше дитина мотивована до якого-небудь заняття і чим сильніше в ньому зацікавлений, тим більше шансів, що він вистоє перед труднощами, і в результаті діятиме ефективніше.

7. Терапія заснована на грі, причому організація та вибір видів активності обумовлені інтересами та уподобаннями дитини.

8. Терапевтичні види активності припускають, що завдання, поставлені перед дитиною, йому під силу.

9. Ефективність терапії визначається тим, чи починає дитина ефективно реагувати на завдання, з якими вона раніше не могла впоратися. Сенсорно-інтегративна терапія є частиною ерготерапії, в якій поведінка людини розглядається з нейробіологічної точки зору.

Як батьки можуть допомогти дитині:

По-перше, зрозуміти проблему, щоб усвідомити потреби своєї дитини.

По-друге, допомогти йому зберегти позитивну самооцінку.

По-третє, контролювати довкілля.

По-четверте, допомогти дитині навчитися грати.

По-п’яте, звернутися за професійною допомогою. За наявності ознак порушення сенсорної інтеграції, репетиторство чи інтелектуальний аналіз ситуації не надто ефективні, оскільки людину не можна «натягати» на те, з чим не справляється її мозок.

Деякі фахівці вважають, що поведінкові проблеми дитини можна коригувати і не враховуючи неврологічних порушень, які у їх основі. Психотерапевт працюватиме над стосунками в сім’ї, шкільний консультант – розвиватиме творче мислення та шукатиме незвичайні рішення, психолог-біхевіорист – ставитиме дитину у певні поведінкові рамки. Кожен із згаданих підходів може виявитися корисним, але може й не дати жодних результатів, тому що через порушення сенсорної інтеграції проблема поновлюватиметься. Неприйнятну поведінку легко побачити, значно важче зрозуміти її нейробіологічні причини.

Важливо розуміти, що у поганій поведінці значною мірою винні звичайні відчуття, які не піддаються інтеграції. На концепцію «Я» негативно впливають три фактори:

А. Неадекватна робота нервової системи.

Б. Фрустрація та почуття неповноцінності, що виникають, коли дитина не в змозі виконати дію добре.

В. Негативна реакція оточуючих на дії дитини.

Батьки повинні усвідомити, що:

1. Проблема має фізичну природу.

2. Нервова система вашої дитини менш стабільна, ніж в інших дітей. Тому зберігайте у дитини образ позитивного «Я», оберігаючи його від ситуацій, що перевантажують нервову систему.

3. Якщо дитина зірвалася, то не забувайте про причину зриву – погану обробку інформації в мозку – і не думайте її карати. Краще постарайтеся відрегулювати надходження сенсорних сигналів із навколишнього середовища, щоб допомогти його мозку організуватися.

4. Все сказане вище не має на увазі відсутність дисципліни. Заохочення доброї поведінки та позбавлення чогось приємного за погану поведінку – ось базовий принцип дисципліни. Дисциплінарні заходи мають упорядковувати, а чи не дезорганізовувати роботу мозку.

5. Слідкуйте, щоб ваші очікування відповідали можливостям нервової системи дитини.

6. Наголошувати на позитивному та ігнорувати негативне – ось загальне правило.

7. Домашня обстановка, створювана батьками, відіграє ключову роль розвитку будь-якої дитини. Очевидно, що терапія буде ефективніша, якщо дитина проводить решту часу у правильно організованому середовищі.

8. Упорядкування життя та середовища сприяють організації роботи мозку. Основа порядку – структурування часу та простору. Батьки можуть суттєво допомогти дитині компенсувати неполадки у погано організованій нервовій системі, навчивши її чітко розпоряджатися часом та підтримувати порядок.

9. Елементи обстановки, що торкаються шкіри, можуть сильно впливати – позитивно чи негативно на нервову систему. Завжди враховуйте реакцію дитини на сенсорні стимули.

10. Реакції на вестибулярні імпульси також різноманітні, як і тактильні. Пам’ятайте, що фізична робота не тільки зміцнює м’язи, а й забезпечує дитину сенсорними імпульсами та адаптивними відповідями, що організують нервову систему.

11. Якщо навколишнє середовище вимагає від дитини занадто багато, вона видасть попередження. Найімовірніше, це буде гіперактивність чи відволікання, ворожість чи агресія, сльози, усунення чи впертість – так це виглядає збоку.

12. Допомагайте дитині вчитися грати, оскільки для дитини дошкільного віку гра так само важлива у плані розвитку, як навчання для школяра. Чим різноманітніші ігри, тим більше вони сприяють розвитку. Гра повинна давати дитині безліч можливостей використовувати уяву і творчий потенціал і дитина не повинна боятися, що зламає іграшку.

 

Якими б політичними, релігійними переконаннями не мали люди, завжди їх приваблювали гарні елегантні рухи, як ознака естетичної краси. Навіть у повсякденному житті людей стійко зміцнилося таке поняття як «грація». У вікіпедії слово «грація» визначається як естетичний термін, що означає особливий, внутрішній вигляд краси, що виявляється у русі.

Грация (философия)

Тому незрячі люди також звертають увагу на характер своїх рухів і прагнуть рухатися як звичайні зрячі люди, але часто не знають, як цього досягти.

Пластичність тіла я починаю займатися не відразу, а після певного періоду роботи незрячої людини над своїм опорно-руховим апаратом. Коли в результаті занять з танцювальної терапії підвищена чутливість стопи, відчуття балансу на стопі, коли вироблено впевнений контроль рівноваги при пересуванні в просторі, тоді можливе включення в заняття ряду вправ, спрямованих на покращення пластичності тіла.

І ось днями із чудовою дівчинкою Веронікою ми вирішили включити в наше заняття та вправи на пластичність. Детальний розбір різних танцювальних рухів допомогли Вероніки виробити м’язову пам’ять на досить високому рівні як для незрячої дитини. На інших фотографіях показано роботу Вероніки при виконанні танцювального руху, а саме повороті на 360 градусів, використовуючи три кроки. Особливо акцентуємо увагу на виворотність стопи у напрямку повороту та проходження ваги до подушечки пальців опорної ноги. Особливу складність викликає вироблення у Вероніки досвіду зробити поворот так, щоб залишитися в тому ж напрямку.

Але, як і у вивченні будь-якої науки, все приходить із практикою. І я дуже радий, що Вероніка успішно та легко освоює степ аеробіку, яка сприяє кращому відчуттю напрямків руху. Без хорошої мотивації Вероніки та активної допомоги мами Тетяни, навряд чи було досягнуто таких результатів. Останнім часом у мене виникає відчуття, що Вероніка починає відчувати задоволення під час занять у процесі руху, тому що все краще і краще відчуває та контролює не лише своє тіло, а й мою інформацію як партнера.

 

Насамкінець хочу сказати наступне. Коли ми працюємо над пластичністю тіла незрячих людей, то досягаємо наступних позитивних результатів:

По-перше, покращується рухливість суглобів, відчуття власного тіла та м’язів, що значно знижує ймовірність отримання травми та підвищує безпеку при пересуванні за межами будинку.

По-друге, покращується фізичний тонус тіла, мобільність, координація та його функціональність, підвищується імунітет, покращується загальна працездатність та позитивний настрій.

По-третє, рухи стають природнішими, як у звичайних зрячих людей, покращується постава і лінії фігури.

По-четверте, покращується еластичність тканин та їх трофіка. Відсутність м’язових затискачів дозволяє у необхідній мірі постачати тканини поживними речовинами, вітамінами та своєчасно виводити шлаки та токсини з організму.

Важливість та актуальність застосування танцювальної терапії на сучасному етапі розвитку суспільства вже ні в кого не викликає сумнівів. Про це свідчать вже створені та успішно працюючи вищі навчальні заклади по всьому світу.

Я спробував стати на місце незрячого та визначити головну його проблему для реалізації себе як особистості. І для себе я визначив, що це безпечне пересування за межами свого будинку. Для незрячих кожен крок за межі свого будинку – це стресова ситуація, це ризик отримати травму, особливо якщо доводиться вирішувати свої проблеми використовувати громадський транспорт. Тому, щоб знизити ймовірність отримання травми та підвищити безпеку та впевненість при пересуванні, необхідно незрячому якнайкраще відчувати своє тіло та володіти ним.

Виходячи з завдань, що виникли переді мною, я задумався над тим, чи можу я використовувати танці для вирішення цього завдання і якісь спеціальні вправи. Порівнюючи механіку руху у бальних танцях, я відчув, що вона дуже чітко накладається на механіку безпечного руху незрячих. У мене виникла думка, чи не роблю я подвійну роботу, якщо в Україні є своя асоціація танцювально-рухової терапії (ТРТ). Але, зайшовши на сайт цієї організації, я не побачив відповіді на своє запитання.

http://udmta.org.ua/ru/programs/training-activities/

Тоді я вирішив звернутися до керівників кафедр та інститутів ТРТ різних країн із запитанням – чи є у них методичні матеріали щодо роботи з незрячими та трохи описав ідеї своєї роботи. Відповіді я не отримав за винятком однієї. Діта Федерман, керівник програми ТДТ з університету в Хайфі в Ізраїлі написала, що «ваш проект здається дуже цікавим та оригінальним, не так багато роботи було зроблено на цю тему, тож ви будете одним із піонерів». Вона підтвердила, що моя робота, це один із видів ТРТ і побажала успіхів. Цей лист надав мені велику моральну підтримку.

У чому різниця мого підходу до ТРТ від класичного підходу?

Про класичний підхід ТРТ дуже добре висловився Олександр Гіршон у книзі «Інтегративна танцювальна-рухова терапія». На сторінці 117 він написав «Для танцювальної терапії важливіше, ЩО людина відчуває, коли рухається. Те, ЯК це виглядає, має скоріше діагностичну цінність».

Також він вказує, що з терміном «терапія» є три базові різночитання:

1. Лікування як усунення симптомів;

2. Лікування як шлях до цілісності;

3. Супровід по дорозі розвитку. І робить висновок, що ми розуміємо слово «терапія» у третьому варіанті, бачачи своєю метою саме супровід людини на її унікальному шляху розвитку, забезпечення умов, оптимізація цього розвитку.

Мій підхід базується на таких визначеннях:

1. ТРТ з незрячими це ЩО людина відчуває через ЯК. Незряча людина, коли чує музику, може і хоче висловити свої почуття та емоції тілом, але не знає як. І є дуже велика ймовірність, що коли він рухатиметься під музику, ми можемо діагностувати з дуже великою похибкою. Я через ЯК допомагаю сліпому відчути своє тіло, краще контролювати свій баланс, покращити координацію рухів, допомогти відновити внутрішній комфорт. Цьому внутрішньому комфорту допомагають незалежні оцінки з боку оточуючих людей у побутових ситуаціях.

Найчастіше випливають такі коментарі при спілкуванні з незрячим:

1. А ви справді не бачите?

2. Ой, ти стала краще бачити. На що, хто слабо бачить, відповідає, що ні, просто координація покращилася.

3. У тебе стали більш плавні та природні рухи. У незрячих людей одна з головних цілей полягає в тому, що вони хочуть виглядати та рухатися як звичайні люди. Тому, їм ЯК рухатися має важливе значення.

2. Працюючи з незрячими, термін «терапія» розуміється виключно як лікування. Коли людина втрачає зір або в нього втрата зору з дитинства, йому присвоюється відповідна група інвалідності. І вся діяльність суспільства спрямована на те, щоб якимось чином компенсувати цій людині цей недолік, тому що у нього виникають особливі потреби. Це і різні гаджети, і направляючи на пішохідних переходах, і озвучення у транспорті на зупинках тощо.

Особливість моєї роботи полягає у підвищенні чутливості стопи, пропріоцептивних відчуттів, фізичного тонусу з метою розвантажити слуховий апарат, який працює у незрячого з багаторазовим навантаженням. Як говорив Мойше Фельденкрайз – покращення якості вашого руху говорить про покращення роботи вашої центральної нервової системи.

3. Робота здійснюється максимально у парі. Тут закладається основа соціалізації незрячої людини у суспільство. Так як особисте життя він будуватиме у безпосередньому контакті та у 90% через танець. І вже є невеликий експериментальний досвід, коли танцюють дві незрячі людини разом. Тому теми ведення та слідування, відчуття партнера, його намірів, взаємодії у парі, види станів тіла обов’язково розглядаються. Спортивні бальні танці ще добрі тим, що особлива увага приділяється презентації пари на конкурсах. Тому, в ході роботи я постійно коригую сутулість, клишоногість різними вправами.

Таким чином, мій метод роботи з незрячими людьми відрізняється від класичного підходу ТРТ та має досить хорошу ефективність. Однак, це зовсім не означає, що класичний метод погано працюватиме з емоціями та почуттями через танець. Все залежить від завдань, цілей, кваліфікації терапевта та обов’язково високої мотивації незрячого у розвитку себе як особистості.