Ось і добіг кінця черговий рік роботи з незрячими дорослими і дітьми. Для мене, з професійної точки зору, він мав кілька особливостей.

По-перше, я дуже радий, що деякі батьки незрячих хлопчиків вирішили спробувати з моєю допомогою покращити їхню мобільність і координацію.

Хочу ще раз звернути увагу на те, що здебільшого і батьки незрячих хлопчиків і самі хлопчики, коли чують, що я займаюся танцювально – руховою терапією, звертають увагу на перше слово «танці» і вважають, що йдеться виключно про танці, а танці хлопчикам не надто й потрібні.

Набагато менше батьків звертають увагу на слово «руховий», розуміючи, що йдеться про мобільність та координацію.

І лише одиниці звертають увагу на слово «терапія», розуміючи, що з їх дитиною буде проводитися комплексна робота у вигляді комплексного лікування, де будуть розбиратися питання постави та презентації себе як особистості, покращення мобільності та координації як додатковий засіб зменшення травматизму та підвищення впевненості при пересування за межами будинку.

Також розглядається взаємодія у парі під час танцю, що сприяє соціалізації незрячої людини у суспільство, а особисте життя робить більш цікавим та комфортним.

По-друге, цього року я почав працювати з Анною Серпутько щодо її реабілітації після інсульту. Наша спільна робота показала дуже гарну динаміку. Я бачу шляхи подальшого просування вперед та сприймаю цю роботу як виклик, перевірку мого професіоналізму та універсальності користі методів роботи з незрячими людьми для реабілітації людей після інсульту.

По-третє, цього року виник ще один виклик. Давно, на початку нашої першої зустрічі Анатолій Варфоломєєв мені закинув ідею, мовляв, чи я готовий до виклику, коли незрячий хлопець танцюватиме з незрячою дівчиною? Я спочатку і сприйняв цю ідею як виклик. Але потім, практика показала, що це можливо і навіть із дуже гарною якістю. Однак зараз, коли я почав працювати з хлопчиками, я зрозумів, що зараз маю реальний виклик навчити танцювати хлопчика з дівчинкою. Це молодший шкільний вік.

Особливо хочу наголосити, що тут йдеться про хороший танець і взаємодію в парі. Я постійно пам’ятаю фразу, яку мені сказано незрячими людьми на самому початку моєї роботи – ми хочемо рухатися і танцювати як усі, тобто як зрячі люди. Робота з незрячою парою дітей дозволила мені розкрити цілий пласт додаткових питань, на які я спробую знайти відповіді у 2020 році.

 

Мої плани на 2020 наступні:

По-перше, я дуже хочу поїхати до Познані та побувати в Овінськах, де розташований найбільший парк у Європі за орієнтуванням у просторі. Також мені було б цікаво подивитися, як там працюють фахівці з мобільності та поділитися своїм досвідом роботи. Крім того, у Познані є інститут хореотерапії, де проводять майстер-класи для незрячих людей, і мені цікаво було б з ними поспілкуватися, послухати їхній досвід роботи та розповісти про своє.

По-друге, починаю тіснішу співпрацю з Київським центром незрячих. Я дуже сподіваюся, що це приміщення у них тимчасове, і мрію про невелику окрему танцювальну залу для незрячих людей.

По-третє, хочу спробувати, як працює моя методика на легких формах інсульту та ДЦП за збереженого інтелекту.

По-четверте, планую продовжувати працювати з незрячими дітьми різного шкільного віку у парах.

По-п’яте, дуже хочу подивитися Львів як місто та побувати в гостях у Віри Ремажевської у її знаменитому центрі «Левеня».

По-шосте, планую продовжувати проводити майстер класи та постійно публікувати новини про свою роботу у себе на сайті.

У листопаді було рівно чотири роки, як я почав займатися з незрячими людьми безпекою їхнього пересування, поліпшення їхньої постави та мобільністю за допомогою різних методів танцювально-рухової терапії, спеціальних вправ та механіки танцювальних рухів у бальних танцях. Це був період дуже цікавої та пізнавальної роботи з незрячими людьми, і в мене виникло бажання виділити низку важливих моментів зі свого практичного досвіду роботи. Але тут мені несподівано зателефонувала Леоніда Пономарьова та попросила мене дати інтерв’ю щодо роботи з незрячими людьми. Тому частина моїх спостережень розкрита в інтерв’ю, яке ви можете знайти за цим посиланням, а на деяких спостереженнях хочу зупинитися нижче.

https://www.youtube.com/watch?v=NPcPsTennjY&fbclid=IwAR3aNvMGf0Ec1FpUaKFpz_UMohhq-r_gaGFjYynVhV7ZOCicnBldGY5n3Zw

По-перше, незрячі люди здебільшого не можуть добре стояти в балансі на одній нозі. Я назвав би цю проблему проблемою номер один.

Загальносвітова танцювальна практика показує, що чим більше танцюрист може протанцювати на опорній нозі, тим ефектніше виглядає його танець. У простому соціальному повільному танці партнер повинен вести партнерку не тільки з боку в бік, а й уперед, назад, а також здійснювати різні повороти типу зміни місць, коли партнер та партнерка змінюються місцями. Тоді танець виглядає органічно і природно і сторонній людині не спаде на думку думка, що у партнера чи партнерки, або в обох є якісь проблеми із зором.

Тому, працюючи з незрячими людьми щодо зміцнення їх гомілковостопного суглоба, вестибулярного апарату, розвитку контролю балансу на одній нозі, постави ми даємо можливість незрячим людям активніше брати участь у соціально-політичному житті суспільства, влаштовувати своє особисте життя, а також готувати незрячих людей до повноцінного інклюзивного життя.

По-друге, необхідно частіше робити семінари та конференції фахівців, які працюють у сфері опорно-рухового апарату з незрячими людьми. Це вчителі фізкультури, ритміки, фахівці з орієнтування у просторі та мобільності, а також фахівці з реабілітації інклюзивних ресурсних центрів. Я читав, що в деяких школах вчителі фізкультури використовують музику та проводять розминку у вигляді аеробіки. Дітям цей метод дуже подобається, і вони із задоволенням активно виконують різні фізичні вправи під музику, а потім переходять до основної частини уроку.

Я вважаю, що вчитель фізкультури та вчитель ритміки мають бути у тісному контакті з фахівцем з орієнтування у просторі та мобільності та добре представляти ті завдання та вимоги до опорно-рухового апарату незрячих людей для успішної їх соціалізації у суспільство. У всякому разі, у мене виникло стійке бажання поспілкуватися з вчителями фізкультури та ритміки різних навчальних закладів, які працюють з незрячими дітьми, познайомитися з їхнім досвідом роботи, а також з проблемами, що у них виникають.

По-третє, я вважаю, що повинні частіше проводитись майстер-класи з батьками незрячих дітей окремо та спільні заняття з дітьми. Батьки незрячих дітей повинні добре уявляти, які фізичні та танцювальні вправи сприяють не тільки фізичному розвитку дитини, поліпшенню її моторики та координації у просторі, але також допомагають в адаптації як до соціального життя, так і інклюзивної освіти.

По-четверте, я ніколи не думав, що моя практика роботи з незрячими людьми методом танцювальної терапії з вивчення теми ведення та слідування розкриє серйозну соціальну проблему глобального масштабу як для хлопчиків, так і для дівчаток. Думаю, що я цій темі присвячу окрему статтю. Але поки що коротко можу відзначити, що для хлопчиків ведення в танці викликає великий стрес, особливо для тих, хто не бачить з дитинства, тому що вони звикли, що їх постійно ведуть.

Для дівчаток це теж стрес під час руху в парі під музику, оскільки вони не звикли, що перед ними хтось стоїть досить близько. І виникає побоювання піти точно вперед чи назад. Але з танцювальною практикою ця проблема досить швидко вирішується. Як вирішення цієї проблеми я зараз тестую на різних вікових групах незрячих танцювальні рухи зі степу аеробіки, адаптовані під незрячих людей. Це дозволяє з самого дитинства чітко представляти напрями руху у просторі та значно полегшує роботу спеціаліста з орієнтування у просторі та мобільності.

 

По-п’яте, чим краще збережений інтелект незрячої людини і чим вища її мотивація щодо вдосконалення своєї координації, мобільності та соціалізації у суспільство, тим ефективніша наша робота. Це стосується як одного виду нозології, як відсутність зору, і легкі форми ДЦП, і навіть інсульту.

У наступному 2020 році я тісніше співпрацюватиму з Київським центром незрячих. Я сподіваюся, що ця співпраця принесе не тільки практичну користь для незрячих людей, які користуватимуться послугами даного центру, але також збагатить мій досвід роботи та підвищить його ефективність.

 

Коли я проводжу заняття з незрячими щодо танцювальної терапії, то завжди намагаюся внести щось нове, але корисне. Іноді це спонтанно, від ситуації. Ось і на занятті з Настею вийшло так, що перед нами займалася у танцювальному залі група дітей, яка відзначала якесь свято з повітряними кульками. Я вирішив не прогаяти такий шикарний момент і на фотографії Настя робить статичну вправу для зміцнення внутрішніх м’язів стегна в положенні напів присіду. Протягом 30 секунд слід утримувати вихідне положення. Це дуже корисна вправа для танцюристів і не лише. Головне, щоб заняття проходило з гарним позитивом та настроєм.

З 11 по 13 жовтня 2019 року пройшов у Харкові Всеукраїнський тренінг-семінар на тему “Радість руху”. Завдяки керівництву Національної асамблеї людей з інвалідністю України та Харківському центру реабілітації молодих інвалідів та членів їх сімей «Право вибору» організація семінару була на дуже високому рівні та я їм дуже вдячний за можливість виступити на тему «Використання танцювально – рухової терапії для підвищення безпеки пересування орієнтування незрячого у просторі, мобільності, а також соціальної адаптації у суспільство» та провести майстер клас із незрячими дітьми та їхніми батьками.

При проведенні майстер класу я постарався врахувати те, що більшість незрячих дітей і дорослих погано розуміють поняття лівої і правої сторони. Тому було обрано танцювальні елементи танцю «Полька», в якому широко використовуються стрибки у бік з приставними кроками. Механіка пересування стрибків у бік із приставними кроками була обрана за основу з бального танцю «Квікстеп».

При навчанні незрячих людей даної механіки слід звернути увагу на таке:

По-перше, взаємозв’язок ніг при переміщенні убік;

По-друге, використовуємо асоціацію, порівнюючи роботу вільної ноги з білою тростиною;

По-третє, на синхронні дії з партнером, що потребує чіткої координації тіла, контролю сили відштовхування, усвідомлення відстані при переміщенні у просторі та слуху, щоб відчувати ритм музики.

Ці танцювальні рухи мають і практичне значення. Якщо незрячий почує шум небезпеки, що наближається, з будь-якої сторони і йому необхідно швидко відстрибнути убік, то він зможе це зробити з мінімальною ймовірністю отримання травми. Крім того, регулярна практика цих танцювальних рухів дозволяє мати тіло у хорошому фізичному тонусі, покращити пропріоцептивні відчуття свого тіла та знизити навантаження на слуховий апарат.

Для різноманітності рухів та розвитку півкуль мозку вивчаємо ще один танцювальний рух із танцю «Полька». Це плескаємо долонями на 8 рахунків із використанням ритму танцю «Полька». На рахунок 1 плескаємо обома долонями разом на рівні грудей. На рахунок 2 права долоня плескає у праву долоню партнера. На рахунок 3 плевкаємо обома долонями разом. На рахунок 4 ліва долоня плескає в ліву долоню партнера. На рахунок 5 плескаємо обома долонями разом. На рахунок 6 плескаємо обома долонями в обидві долоні партнера. На рахунок 7 і 8 плескаємо три рази трохи вище за власні коліна.

Ця вправа також має практичне значення для незрячих людей у повсякденному житті. При регулярній практиці цього танцювального руху, незрячі набагато краще відчувають розташування співрозмовника щодо себе та їх обличчя як у звичайної зрячої людини спрямоване точно у бік особи співрозмовника, а не повернене кудись у бік.

У ході проведення майстер класу я переживав за те, як досить дорослі хлопці 14-15 років віднесуться до цих вправ. Але мої переживання швидко розвіялися. Я цих хлопців поставив разом, і їм було цікаво, не тільки опанувати ці рухи під музику, а й хто швидше і краще рухатиметься. В результаті нашої спільної роботи панували веселощі, сміх та позитивний настрій.

На жаль, я не передбачив, що танцювальні рухи польки досить енергетично затратні і за півгодини всі були мокрі, а запасних футболок не було. Наступного разу я обов’язково врахую цей момент.

Майстер-клас також показав наступне:

По-перше, такі майстер-класи необхідно регулярно проводити.

По-друге, також необхідно проводити майстер клас окремо з батьками незрячих дітей, щоб вони розуміли, які я роблю вправи з їхніми дітьми і навіщо це потрібно для їхнього безпечного пересування.

По-третє, під час проведення майстер класу незрячих дітей та його батьків ніхто має бути присутнім, крім вузькопрофільних фахівців.

 

Я вдячний долі за те, що в ході моєї роботи з незрячими людьми вона познайомила мене з чудовим колективом кафедри тифлопедагогіки Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, яку очолює Євгенія Синьова.

Ось і 27 вересня 2019 року ми продовжили нашу плідну співпрацю та провели з Юлією Тімаковою майстер клас для студентів 4 курсу. На майстер-класі ми розібрали роль віденського вальсу в житті незрячих людей, і я поділився своєю методикою навчання їх віденському вальсу.

У ході майстер класу ми розглянули три важливі аспекти:

По-перше, віденський вальс – це найкраща вправа для тренування вестибулярного апарату незрячих людей. Завдяки цьому незрячі люди краще орієнтуються у просторі та більш активно займаються громадською діяльністю.

По-друге, віденський вальс – це дуже хороше кардіо тренування, яке дозволяє підтримувати тіло в хорошій фізичній формі, покращує координацію рухів, пропріоцептивні відчуття власного тіла та підвищує мобільність.

По-третє, віденський вальс – це чудовий засіб для соціального спілкування та адаптації незрячих людей у суспільно-політичне життя суспільства.

Також, під час майстер класу ми розглянули низку підготовчих вправ, які дозволяють незрячим людям швидше освоїти віденський вальс з високою якістю.

Я вважаю, що всі повинні вміти танцювати віденський вальс, оскільки без нього не обходиться жоден випускний бал у школі, в інституті, а також при одруженні на весіллі віденський вальс дуже часто використовується як весільний танець.

З Веронікою я знайомий досить давно. В рамках танцювальної терапії ми зробили велику роботу щодо покращення її координації, мобільності та зміцнення вестибулярного апарату. Вона чудово танцює віденський вальс у стандартному темпі. Кілька днів тому я знову зустрів у 5 інтернаті цю маленьку, але з по-дорослому серйозним ставленням до життя, дівчинку.

Цього дня я її бачив у новій якості, вона активно користувалася білою тростиною. Чому це мене так зацікавило? Тому що я, при роботі з незрячими на заняттях з танцювальної терапії, постійно звертаю увагу на поставу. І досить часто бачив, як тільки незрячий бере в руку білу тростину, то він одразу починає сутулитися. На мій погляд, хлопчики більше сутуляться при роботі з білою тростиною, ніж дівчатка. При спілкуванні з дуже хорошим спеціалістом з просторового орієнтування та мобільності Євгеном Свєтом ми дійшли висновку, що у роботі кожного з нас багато спільного. Я з великим задоволенням брав участь як гайд у його заняттях з просторового орієнтування. І після зустрічі з Веронікою я зрозумів, що для якісної роботи мені необхідно побувати у Євгена Свєта на заняттях з теми роботи з білою тростиною. У себе на занятті з танцювальної терапії я порушую питання механіки рухів сходами для безпечного пересування незрячого. І я повинен добре знати, як незрячий використовує білу тростину для визначення висоти сходинки, як високо він повинен підняти ногу, щоб не збивати передній край взуття.

Спостерігаючи за Веронікою, я не тільки з великим задоволенням зазначив, що робота з білою тростиною не вплинула на її поставу, а й почав думати, які є ефективні вправи для зміцнення кистей рук. Адже це дуже важливо, щоб при тривалих поїздках незрячий зберігав високу функціональність і тонус кистей рук для забезпечення безпеки пересування.

Вероніка допитлива дівчинка, дуже багатьом цікавиться і ставить багато питань на заняттях з танцювальної терапії, які не належать до теми заняття. І було цікаво за нею спостерігати, як вона йшла з мамою з інтернату.

Вона йшла сама, користуючись тростиною, а мама йшла поруч. Було відчуття, що їй подобається за допомогою тростини пізнавати навколишній світ. 9 вересня Вероніці виповниться 8 років, і я бажаю цій маленькій, але яскравій зірочці, вирости розумною, красивою та повноцінно реалізувати себе в житті. А батькам не тільки Вероніки, а й інших незрячих дітей, я бажаю давати їм більше можливостей за допомогою тростини пізнавати навколишній світ, оскільки це є важливою складовою до самостійного життя незрячої людини.

 

Хочу висловити велику подяку Євгену Свєту за можливість бути асистентом у нього на заняття з просторового орієнтування з учнями випускного класу 5 інтернату.

Залишилося зовсім мало часу до випускного, і цікаво було спостерігати, наскільки випускники готові самостійно пересуватися поза домом у непростих міських умовах. Мені сподобалося, що Євген Свєт ставив такі завдання, з якими будуть змушені стикатися незрячі щодня протягом усього свого життя.

Від певної конкретної точки дійти до супермаркету і, якщо ви не знайшли те, що хотіли купити, дійти іншого супермаркету. З погляду зрячого, начебто просто. Але спостерігаючи за роботою незрячого учня, починав розуміти, наскільки виконання цього завдання потребує значних розумових зусиль та внутрішньої напруги.

 

Моя робота ускладнювалася тим, що протягом основного супроводу незрячого учня я мав допомагати виключно в екстрених випадках. І я часто ловив себе на тому, що хотів одразу підказати учневі, коли той потрапляв у скрутне становище.

Справжній квест почався тоді, коли почали проходити тему кварталу. Це коли з однієї вулиці незрячий має пройти дворами поміж будинків на іншу паралельну вулицю. Тут для зрячої людини не так просто, коли потрапляєш у незнайомий район. А що вже казати про незрячого.

 

Для мене з професійної точки зору це заняття було дуже пізнавальним, тому що я бачив, як учні переносять вагу при ходьбі, як ставлять стопу, наскільки робота з палицею впливає на поставу та її контроль при безпосередньому пересуванні в просторі.

Також я дуже вдячний Тетяні Антоненко за те, що під час виконання завдань вона ділилася зі мною різними методами, які використовує при пересуванні в просторі.

Сподіваюся, що ця зустріч була не остання і починаю коригувати свої плани наступного тижня, щоб ще раз побувати на заняттях Євгена Свєта.

 

Минуло майже два місяці з моменту опублікування статті про моє враження про ідеї Глена Домана. Один негативний відгук без серйозних аргументів спонукав мене проаналізувати в російськомовному інтернеті думки прихильників та противників методики Гленна Домана та як вони її розуміють. В результаті аналізу я дійшов висновку, що абсолютна більшість мам не знає суть методики Гленна Домана, і для них весь розвиток дитини полягає в регулярному занятті з нею за картками. Лише в 70-му або 80-му відгуку мама пише, що ще тато займається з дитиною якимись фізичними вправами.

Тому в мене виникло бажання постаратися якнайкоротше, популярно і, по суті, викласти основні ідеї методики Гленна Домана. Це зробити досить просто, тому що практично всі відповіді лежать у його книзі “Що робити, якщо у вашої дитини пошкодження головного мозку”.

Насамперед, я хочу зазначити, що в нього видано кілька книг. І в усіх він пише слова подяки тим особам, хто йому допоміг у написанні та виданні книг. І коли читаєш книгу, то іноді замислюєшся над тим, який внесок у цій книзі самого автора. Читаючи книгу “Що робити, якщо у вашої дитини пошкодження головного мозку” у мене склалося стійке відчуття, що практично вся книга написана саме Гленном Доманом.

Для яких дітей Глен Доман розробляв свою методику?

Відповідь міститься в розділі 26 «У кого є пошкодження мозку? У кого його немає? (стор. 137. Відразу хочу попередити, що можлива помилка з номером сторінки, оскільки я адаптував для зручності свого читання текст книги та номери сторінок зрушили). У цьому розділі Глен Доман пише наступне: «Ми навчилися допомагати дітям з ушкодженнями мозку. Ми не знаємо, як допомагати дітям без ушкоджень мозку. Може, колись ми знайдемо вирішення проблем для всіх дітей. Ми вважаємо, що всіх дітей, яких ми спостерігали, можна поділити на три категорії:

A. Діти із периферичними проблемами;

Б. Діти із психологічними проблемами;

B. Діти з ушкодженнями мозку.

А. Діти із периферичними проблемами. Важливо розуміти, що нервова система і двох основних частин – центральної нервової системи (ЦНС) і периферичної нервової системи (ПНС). У центральну нервову систему входить головний та спинний мозок. Деякі люди мають проблеми через порушення поза межами центральної нервової системи або головного мозку. Ці хвороби можуть торкатися периферичних нервів, нервово-м’язових сполук або тільки м’язів. Ці люди можуть мати сенсорні або моторні проблеми, але причина їх нездужань буде поза центральною нервовою системою і, зокрема, поза мозку. Програма Інститутів спрямована на проблеми людей з порушеннями у центральній нервовій системі. Вона не спрямована на проблеми, що виникли виключно через порушення в периферичній нервовій системі, хвороб нервово-м’язових сполук або м’язових хвороб.

Б. Діти із психологічними проблемами. У деяких випадках спочатку здорових дітей, які ніколи не зазнавали пошкоджень мозку, розвиваються психологічні, емоційні або поведінкові проблеми. Вчені та медики намагаються зрозуміти складні біологічні чи хімічні зміни, які можуть мати місце у мозку у зв’язку з цими станами. Деякі з цих дітей можуть отримати користь від програм, правильного харчування, від алергій і від детоксикації. Програми, створені задля створення хорошого фізіологічного середовища та програми розвитку соціальних, фізичних та інтелектуальних можливостей також можуть бути корисними.

В. Діти з ушкодженнями мозку. Коли в Інститутах Досягнення Людського Потенціалу ми говоримо про дітей з пошкодженнями мозку, ми маємо на увазі будь-яку дитину, з якою сталося щось, що пошкодило його мозок.

1. Діти з ушкодженнями мозку у гострій формі: Деякі діти мають ушкодження мозку, які потребують термінового медичного чи хірургічного втручання.

2. «Розумово неповноцінні» діти з ушкодженнями мозку: Це ті діти, яких раніше називали «розумово неповноцінними» і у яких мозок сформований неправильно або аномальний.

3. Діти з пошкодженнями мозку з нейродегенеративними порушеннями: Діти з нейродегенеративними порушеннями можуть мати захворювання або стани, що викликають прогресуючи руйнування мозку та нервової системи».

Таким чином, Глен Доман дає чітко зрозуміти, що його методика не має відношення до дітей груп А і Б, і тим більше здоровим дітям, а призначена виключно для дітей категорії В.

Хто реально може викладати за методикою Гленна Домана?

Відповідь ми можемо знайти на сторінці 155, де він пише наступне: «У шістдесяті роки методи, розроблені в Інститутах, до певної міри використовувалися в більшості установ Сполучених Штатів, але без нашого відома. Тобто було очевидно, що в тій чи іншій мірі наші методи використовувалися всюди в Сполучених Штатах, хоча багато хто боявся визнавати це, і часто вони застосовувалися неналежним чином, оскільки ті, хто це робив, ніколи не навчалися цього. (Завідувач відділення використовував їх, але ніколи не зізнавався в цьому головному лікарю і так далі.)

Як все змінила Бразилія! Понад п’ятсот осіб зареєструвалися, щоб пройти ознайомлювальний курс в Інститутах. У черзі стояли лікарі з Бразилії, Еквадору, Венесуели, Аргентини, Іспанії, Перу, Сполучених Штатів та інших країн. У Бразилії буквально сотні людей шукали мене, щоб повідомити мені конфіденційно чи публічно, що в їхніх установах вони використовували лише методи Інституту.

Я був глибоко схвильований і задоволений, але в міру того, як все більше людей говорило мені це, я почав трохи турбуватися, а потім у мене зародилися підозри. Чи можливо, що всі в Латинській Америці використовували лише наші методи? Це здавалося малоймовірним. І я почав копати глибше. Було ясно, що в Бразилії дуже багато людей і установ підтримували нас, але одночасно було ясно, що були й ті, які говорили, що використовують наші методи, але в кого не було достатньо знань для цього. Насамперед, багато хто з тих, хто використовував наші методи, клялися, що вони цього не робили, тепер же, деякі клялися, що завжди робили це, хоча насправді навіть не знали як».

Таким чином, тільки людина з медичною освітою може працювати за методикою Гленна Домана, пройшовши попередньо курс навчання.

Чому Глен Доман звернув увагу на здорових дітей, хоча займався дітьми з пошкодженням центральної нервової системи?

У книзі Гленна Домана я знайшов дві відповіді. Першу відповідь він дає на чолі 1960-1970 років.

ДЕСЯТИЛІТТЯ ЗРОСТАННЯ І РОЗШИРЕННЯ 19. У ПОШУКАХ ПЕРЕРИВАННЯ В КРУГОВИЙ СХЕМІ.

У цьому розділі Гленн Доман пише наступне: Існували деякі речі, які я вже встановив. Я знав, що існує шість різних важливих, вимірюваних функцій, недолік яких означає проблему в межах кори головного мозку.

Три з них – це навички сприйняття (сенсорні), а саме читання, розуміння мови та ідентифікація об’єктів навпомацки.

Трьома іншими є навички вираження (моторні), а саме – ходьба, мова та деякі мануальні навички, що досягають своєї вищої точки у листі.

Дорогою до майстерності у кожному з цих шести навичок, кожен індивід проходить чотири, чи більше, передбачувані стадії. Якось одна з головних медсестер, Флоренс Шарп, сказала дещо таке, що змусило все почати ставати на свої місця. Перш за все, вона відповідала за стаціонарних дітей, і того ранку я поставив їй питання про певну дитину (все те ж питання, яке зводило мене з розуму щодо всіх дітей).

“Як, – я запитав, – поживає Марк?” Шарпі сказала: “Він набагато, набагато краще”. “Шарпі, – я сказав роздратовано (і необґрунтовано), – наскільки краще це набагато, набагато краще? Клубок почав розплутуватись для мене, коли Шарпі відповіла на моє запитання. Незважаючи на некоректну постановку питання, Шарпі відповіла мені м’яко і з розумінням мого розпачу. “Те, що я маю на увазі під набагато, набагато краще, – сказала вона, – полягає в наступному: коли ми побачили його спочатку, рік тому, йому було чотири роки, але він поводився, як здорова шестимісячна дитина. Тепер йому п’ять років, і він веде себе як здоровий дворічний.

“Шарлі, це – перша розумна річ із усього того, що я чув, коли йшлося про стан дитини”. У цій відповіді Гленн Доман побачив еталон, а саме порівняння прогресу хворої дитини із середньостатистичною здоровою дитиною.

В результаті було досліджено розвиток сотні тисяч здорових дітей по всьому світу та визначено вміння середньостатистичної здорової дитини в різні вікові періоди від 0 до 6 років. Це послужило поштовхом до створення профілю розвитку, захищеного авторським правом у 1962 році.

Друга відповідь знаходиться в його книзі на сторінці 164. Там він пише: «Візьмемо дитину А (середньостатистичної). Йому вісім років і він відповідає середньому рівню розвитку, тобто може робити все, що зазвичай вміють робити діти в цьому віці.

Тепер візьмемо дитину Б (з ушкодженням головного мозку). Дитина народилася з сильним пошкодженням мозку, його мозок містив мільйони, або скоріше, мільярди мертвих клітин. Ми навчили батьків цієї дитини … і в даний час дитині вісім років, і вона виконує дії так само, як середньостатистична Дитина А.

А зараз візьмемо Дитину В (у дитини В відсутня одна півкуля мозку). Після народження Дитина В не мала ніяких відхилень, але через деякий час у нього виник згусток крові в одній півкулі мозку. Його стан швидко погіршувався, і ми втрутилися. Наш нейрохірург видалив йому ліву половину мозку. Видалили не тільки кору, але повністю всю півкулю, крім гіпоталамуса та хвостатого ядра. Зараз Дитині У вісім років, і вона може все, що може Дитина А.

Як довго нейрохірург може дивитися на таке і не ставити собі питання: «Що, чорт забирай, не так з Дитиною А?» Цим питанням Гленн Доман хоче показати, в якому він шоці від потенціалу та можливостей здорової дитини, яку може ця дитина досягти, якщо буде використовувати методики Гленна Домана для навчання та розвитку хворих дітей. Глен Доман не розробляв свої методики спеціально для здорових дітей, а запропонував використовувати напрацьовані методики для хворих дітей батькам здорових дітей, що зараз називається методиками раннього розвитку.

Чому виникла ідея раннього розвитку?

Припускаю, що ідея раннього розвитку дитини виникла в такий спосіб. Нейрофізіологи та інші фахівці, які вивчають мозок, дійшли висновку, що коли дитина народжується і росте, то у неї в голові утворюється набагато більше синапсів, ніж у дорослої людини. Якщо порівнювати з комп’ютером, то у голові дитини набагато більше транзисторів для обчислювальних процесів.

В результаті розвитку дитини та пізнавальних процесів за допомогою синапсів утворюються нейронні мережі. Але після 6 років, коли формування мозку в основному вже закінчується, невикористані синапси ніби відмирають.

Тому вчені роблять висновок, що чим більше знатиме дитина як інтелектуально, так і фізично до 7 років, тим більше синапсів буде використано, і тим краще функціонуватиме його мозок вже у дорослому житті. Це пояснює появу у світі багатьох методик раннього розвитку. Але ідеї Гленна Домана, закладені в його профілі розвитку, на мій погляд, дозволяють розвивати дитину гармонійніше.

Чому така неоднозначна думка батьків та фахівців до методики Гленна Домана?

І як приклад можна навести телепередачу «Все буде добре», в якій обговорюється методика Глена Домана як методика раннього розвитку.

https://www.youtube.com/watch?v=ifXFL1GYWoQ

Переглядаючи цю передачу, я звернув увагу на фразу одного з фахівців – це чиста методика Глена Домана, а це ваша інтерпретація.

Особиста моя думка така. Кожна людина унікальна та індивідуальна. Тому чистий Доман буде лише тоді, коли заняття проводитиме саме Гленн Доман. Решта – це суб’єктивна інтерпретація методики Гленна Домана кожному за конкретної дитини. І Гленн Доман теж дотримувався такої позиції, оскільки для кожної хворої дитини розроблялася персональна програма реабілітації. Більше того, він вважав, що переважно не фахівці, а самі батьки є вирішенням проблем своїх дітей.

На стор. 128 у розділі 24 “Батьки – це не проблема: батьки – це рішення” він пише наступне: «Чим більше проблем є у дитини і чим серйозніші ці проблеми, тим важливішим стає це фундаментальне твердження. Особливо добре це видно в Інститутах стосовно тат, яких я наводжу за приклад, оскільки я чоловік. Протягом першого візиту, який батьки з дитиною разом проводять в Інститутах, ми навчаємо кожного батька комплексній програмі для його дитини та робимо її досить компетентною у цій справі.

Комбінація з достатньої компетенції та статусу батька (яким він і є) набагато дієвіша, ніж високий професіоналізм та відсутність статусу батька (яким я не є). Я можу зробити його досить компетентним, але не зможу стати батьком дитини навіть на зовсім небагато. Що вірно для її батька, ще вірніше для її матері».

Негативні відгуки на методику Гленна Домана, на мій погляд, з’являються з наступних причин:

По-перше, вся медицина на сьогоднішній день є найбільшим бізнес-проектом. І ось уявіть ситуацію, коли батьки водять свою дитину на платні заняття до фахівця двічі на тиждень. А через деякий час цей фахівець каже батькам – знаєте, дуже багато залежить від вас. Я покажу вам певні вправи, а ви за два місяці до мене прийдете на 3-4 корекційні заняття. Ну який фахівець свідомо зменшуватиме свій заробіток? Ось про неефективність методики Гленна Домана говорить Мар’яна Безруких – доктор біологічних наук, професор, дійсний член Російської Академії освіти, директор Інституту фізіології РАВ.

https://www.youtube.com/watch?v=m36ERq-qKG0

У цьому короткому ролику на 50 секунд вона сама собі суперечить, коли закликає учасників конференції почитати не популярні роботи Гленна Домана, а його наукові праці. Вона зазначає, що в цих роботах Гленн Доман особливо і не вимагав такої інтенсивності, але все ж вважає, що це інтенсивне дресування дитини.

Хоча сам Гленн Доман на сторінці 111 розділу 20 ЗАМИКАННЯ ПЕРЕРИВАННЯ В КРУГОВОЇ СХЕМІ пише наступне: «Програма Читання Бенджаміна: Повинна проводитися в щасливі, розслаблені моменти протягом дня. Ці сеанси не прив’язуються до певного часу, а мають проходити, коли мати і Бенджамін добре поїли, добре відпочили і готові вчитися разом».

Прочитавши це, багато батьків цілком резонно можуть вигукнути з подивом: «То де ж правда? Інтенсивно проводяться заняття чи не інтенсивно?».

У своїй книзі Глен Доман дає відповідь на це питання, підкреслюючи два важливі аспекти.

Один із цих аспектів розкритий на сторінці 124 розділу 22 «ОТЖЕ, ЩО Ж ВІДБУВАЄТЬСЯ У МОЗКУ? ФУНКЦІЯ ВИЗНАЧАЄ СТРУКТУРУ» він пише: «Все, що ми робимо в Інститутах Розвитку Людського Потенціалу — це даємо дитині зорову, слухову і тактильну стимуляцію з наростаючою частотою, інтенсивністю і тривалістю, поряд із забезпеченням необмеженості. розумінні впорядкованого шляху, яким мозок розвивається». Чим важче пошкодження мозку у дитини, тим інтенсивніше проходитимуть із нею заняття. Для Гленна Домана дуже важливе значення має динаміка прогресу в лікуванні дитини. Він багато часу приділяв пошукам ефективних методик. Він абсолютно логічно і зі здоровим глуздом міркував про те, що якщо за якоюсь методикою навчати дитину, наприклад, яка є, і ця дитина навчиться їсти через кілька років, то навіщо така методика потрібна?

А другий аспект полягає в тому, що Глен Доман ставив собі завдання, щоб до 7 років, до закінчення основного періоду формування мозку дитини, постаратися максимально компенсувати пошкодження мозку і по можливості його розвинути до профілю розвитку середньостатистичної здорової дитини.

По-друге, негативні відгуки спровоковані амбіціями деяких батьків. Припускаю, що всі пам’ятають фразу з анекдоту – лікарю, моєму синові вже три роки, а він ще не вміє грати на скрипці. І такі горе батьки в гонитві за тим, щоб задовольнити свою пихатість починають буквально пресувати свою дитину, позбавляючи її можливості мати свій особистий час.

По-третє, не всі батьки народилися педагогами, такими як Сухомлинський та Макаренко. Тому часто не можуть вгадати з часом заняття, відчути наскільки дитина готова до заняття, слідують виключно букві інструкції, а не враховують особливості своєї дитини.

Особисто мені подобаються мами, які використовують лише такі картки, де є візуальне підкріплення. Наприклад, тема фрукти і поруч із кожною карткою лежать відповідні фрукти. Або картки з темою дерева та через пару годин мама йде з дитиною гуляти до парку, та там дитина отримує візуально підкріплення.

Особливо хочу зупинитися на навчанні дітей читання картками. Багато противників методики Гленна Домана пишуть і постійно говорять у відеосюжетах про те, що в результаті такого навчання дитина не може читати з виразом і не розуміє сенсу прочитаного.

На 75-76 сторінці Гленн Доман дає відповідь, наводячи приклад із п’ятирічний хлопчик Томмі, який мав серйозне пошкодження головного мозку. «Томмі, після інструкцій батька, прочитав це легко і з належними наголосами та виразом. Він не вагався, як це робить семирічний, читаючи кожне слово окремо і не розуміючи речення в цілому. “Напишіть іншу пропозицію”, – тихо сказали ми. Пан Ланські написав: «Тато Томмі любить пити пиво і віскі. У нього великий товстий живіт від пиття пива та віскі в Таверні Томмі». Томмі прочитав лише перші три слова вголос і почав сміятися. Кумедна частина про живіт тата була тільки на четвертому рядку, так як пан Ланські писав великими літерами. Ця маленька дитина з серйозною травмою мозку фактично читала набагато швидше, ніж вимовляла слова за нормальної швидкості мови.

Томмі не тільки читав, але це було швидкісне читання і розуміння було очевидним!».

Звертаю увагу на два моменти, які вказує Гленн Доман.

Перший момент полягає в тому, що багато семирічних хлопців читають невпевнено по складах кожне слово окремо і не завжди розуміють сенс прочитаного речення.

Другий момент полягає в тому, що Томмі показав швидкісне читання, точно вловивши сенс прочитаного речення.

У сучасному світі дуже важливо вміти швидко фільтрувати необхідну та корисну інформацію з величезного масиву інформаційних потоків. Тому у всьому світі, і зокрема, в Україні, активно працюють курси швидкісного читання.

https://www.zig-zag.in.ua/sut-obycheniya-skorochteniu/

І на цих курсах одними з головних шкідливих звичок є внутрішнє промовляння та артикуляція, а також вузькість поля зору.

На мій погляд, це і відбувається у старій школі під час навчання молодших школярів читання. Припускаю, що ми стоїмо на порозі якісних змін в освіті та навчанні та сподіваюся, що у найближчому майбутньому методики швидкісного читання будуть впроваджені у шкільні програми.

У підсумку можна зробити однозначний висновок, що говорячи про методику Гленна Домана, ми повинні спиратися на такі критерії:

А. У дитини має бути пошкоджений мозок і дитина має пройти обстеження в Інститутах.

Б. Батьки дитини повинні пройти навчання в Інститутах та отримати індивідуальну програму розвитку дитини.

В. Має бути створений профіль розвитку цієї дитини.

Коли ці три складові присутні, тоді можна говорити, що ви займаєтеся за методикою Гленна Домана. Навчання здорових дітей за адаптованими картками навичок читання можна вважати як використання ідей Гленна Домана.

І тут батькам необхідно включати здоровий глузд і вчити дитину всьому необхідному в житті, а не впадати в екзотичні «хотілки» на кшталт вивчити всіх американських президентів, чи всі річки світу тощо. До здорового глузду закликає і доктор Комаровський у своїй передачі, присвяченій ранньому розвитку дитини.

https://www.youtube.com/watch?v=EAS9odgl87o

Ми, часто займаючись своєю якоюсь рутинною роботою, не помічаємо наскільки стрімко йде вперед науково-технічний прогрес. І я можу припустити, що немає такої професії, на яку не вплинули сучасні технології. Людина змінюючи світ, змінюється і сама. І для того, щоб бути професійно успішним у сучасному світі, необхідно систематично працювати над собою та підвищувати свою кваліфікацію.

Це особливо важливо під час роботи з людьми з особливими потребами. Адже чим вища кваліфікація фахівця, тим ефективніше буде надано допомогу, що безпосередньо позитивно позначиться на психічному здоров’ї цієї категорії людей та підвищенні їхньої соціалізації у суспільно-політичне життя країни. Зараз багато організацій, які готують фахівців для роботи з людьми з особливими потребами, та які працюють з цією категорією людей, проводять чимало науково-практичних семінарів та конференцій з відповідної тематики.

Це такі організації як: Національна асамблея людей з інвалідністю України, факультет корекційної педагогіки та психології, кафедра тифлопедагогіки та кафедра спеціальної психології та медицини Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, інститут спеціальної педагогіки та психології імені Миколи Ярмаченка Національної академії педагогічних наук України, а також Київський міський центр соціальної, професійної та трудової реабілітації інвалідів. Мені дуже подобається, як організовує та проводить свої заходи відділ освіти дітей із порушеннями зору інституту спеціальної педагогіки та психології імені Миколи Ярмаченка Національної академії педагогічних наук України. Тут можна не лише послухати висококваліфікованих фахівців, а й самому поділитись своїми практичними спостереженнями.

Ось і нещодавно пройшов науково-практичний семінар на цікаву тему «Сучасні технології психологічної реабілітації осіб із глибокими порушеннями зору: реалії та перспективи». До організації проведення даного семінару підключився і створений нещодавно комунальний реабілітаційний заклад «Київський центр незрячих» під керівництвом Сергія Васіна. Було дуже цікаво його послухати про організаційні моменти становлення цієї організації та фактичне місце її розташування, оскільки для незрячих людей дуже важливо мати зручну доступність для отримання необхідних послуг.

Більш детально про плановані форми та методи реабілітаційної роботи Київського центру незрячих розповіла заступник директора з реабілітаційної роботи Ганна Самбірська. Хоча після її виступу виникло дивне відчуття. Воно полягає в тому, що площа приміщень, які виділило КМДА для функціонування центру, не дозволить реалізувати напрямки роботи центру з незрячими згідно зі статутом. І не зовсім було зрозуміло, як планується здійснювати взаємодію у роботі з організаціями УТОС, розташованими у Києві та Київським міським центром соціальної, професійної та трудової реабілітації інвалідів.

Для підвищення кваліфікації завжди важливі теоретичні основи знань. І ці знання професійно та на високому рівні дали Вадим Кобильченко у своєму виступі на тему «Наукові аспекти психологічної реабілітації осіб з глибокими порушеннями зору» та Тетяна Костенко, яка виступила на тему «Програма психологічної реабілітації людей з порушеннями зору».

Під час проведення семінару, його учасники виявляли активність і ставили спеціалістам, які виступають, вельми не прості професійні питання. Зміст цих питань показав, наскільки учасники семінару мають великий практичний досвід на тему семінару.

І в мене виник величезний інтерес та бажання послухати учасників семінару про їхній практичний досвід роботи. І тут дуже до речі зробив яскравий виступ Юрій Войтюк, який спричинив жваву дискусію.

На жаль, через короткий час вона була короткою. Тому, як побажання організаторам семінарів я б порадив збільшити час семінару та включити туди пару майстер-класів та годину чи півтора обміну думками про проблеми, успіхи чи не успіхи в практичній роботі учасників семінару. Я дуже вдячний організаторам семінару за можливість не лише бути присутнім на семінарі, а й виступити на тему «Танцювально-рухова терапія як метод психологічної реабілітації осіб із глибокими порушеннями зору». І я дуже сподіваюся на подальшу плідну співпрацю.