Нещодавно я приймав участь у роботі чергового реабілітаційного табору «Життя після війни» для ветеранів, які втратили зір та членів їх родин. Проведення цих таборів стало можливим за фінансовою підтримки Міжнародним благодійним фондом Олександра Терещенко та благодійної організації «Побачимо перемогу», яку очолює Вадим Ещенко.Я дуже вдячний головному організатору цього табору Олесі Перепеченко, голові громадської організації «Сучасний погляд», за можливість не тільки системно працювати з незрячими військовими, а також працювати як супроводжуючий незрячу особу.
Цей збір мав одну особливість, яка суттєво відрізняла його від попередніх, – паралельно в ньому брали участь хлопці, що приїхали вперше, а також ті, хто вирішив поглиблювати свої знання та вміння. Два тижня постійних занять дозволили мені зробити декілька висновків щодо психологічних особливостей реабілітації незрячих військових.
По-перше, абсолютна більшість військових та членів їх родин майже не зустрічалась з будь яких питань з незрячими людьми, не уявляли як живуть незрячі люди та і взагалі не усвідомлювали, що існує світ незрячих людей. І безумовно, що після отримання бойової травми та втрати зору, ці військові відчували дуже міцний психологічний стрес на відміну від людей, які через різні хвороби втрачали зір поступово. Рідні незрячих військових теж не розуміли як їм допомагати, як правильно супроводжувати. Медичний персонал у військових шпиталях, куди на початку отримання травми попадали незрячі військові, теж не навчений як правильно супроводжувати незрячих поранених, тому що вони весь час навчалися як відновлювати зір у поранених військових.
І з цього виникає друга психологічна особливість, яка полягає в тому, що за час перебування у військовому шпиталі, та в дому серед родичів до потрапляння до спеціалістів, у кожного незрячого військового складається індивідуальне уявлення, як його повинні супроводжувати за межами дому. Особливо родичі під час знаходження у військовому шпиталі під час медичної реабілітації військового, намагаються виконати майже всі бажання пораненого. І з протягом часу у деяких незрячих військових виникає уявлення, що всі супроводжуючи повинні пристосовуватися до них.
І якщо інша особа спробує супроводжувати незрячого військового, то велика вірогідність того, що у незрячого військового може виникнути дискомфорт в процесі руху, тому що на його думку супроводжуюча особа не знає як його треба супроводжувати. На протязі двох тижнів роботи як супроводжуючий, моя практика показала, що незрячі військові не готові правильно слідувати за супроводжуючим.
Особисто я вважаю, що всі незрячі особи повинні сприймати супроводжуючого як направляючу з додатковим отриманням інформації. При цьому розуміти, що кожна направляюча не може бути ідеальною, супроводжуючий більш схожий на направляючі, які покладені в різних містах України. Супроводжуючий не гарантує абсолютно повну безпеку при пересуванні. Тому незряча особа, не зважаючи на те, що її супроводжують, повинна постійно працювати білою тростиною з метою своєї безпеки пересування.
В реабілітаційних таборах, які організує Олеся Перепеченко, завжди проводяться тренінги з супроводжуючими як правильно супроводжувати незрячу особу. Але в кінці зборів ми, підбиваючи підсумки, зрозуміли, що і з незрячими військовими теж треба проводити тренінги, як їх повинні супроводжувати та як вони повинні слідувати за супроводжуючим. Це перш за все стосується швидкості пересування та відчуття напрямків руху супроводжуючий особи. Після отримання травми, незрячий військовий, в залежності від ступеню важкості травми, два чи три місяці знаходиться в лежачому положенні. І потім, коли він встає, то його вестибулярний апарат починає по іншому сприймати оточуючий простір та з метою власної безпеки незрячий військовий починає дуже повільно ходити, розставляючи стопи і втрачає за цей час відчуття швидкості руху.
Під час занять з незрячими військовими я звернув на це увагу і намагався завжди наприкінці заняття дати можливість їм відчути швидкість звичайної особи під час руху. Крім того, я звернув увагу ще на те, що деякі незрячі військові, коли їх просиш поставити стопи разом, починають відчувати дискомфорт, втрачати рівновагу. А ця звичка ставити стопи на ширину лопаток дуже негативно впливає на можливість незрячої особи тримати напрямок руху.
Я раджу спеціалістам по мобільності та орієнтації у просторі, при проведенні занять, звернути на це увагу. Пропоную порівняти як стоять стопи незрячих військових, які мають невеличкий час з моменту втрати зору, та незрячими особами, які не бачать з дитинства.
Третя психологічна особливість, на мою думку, полягає в тому, що не всі незрячі військові, які зненацька втратили зір в наслідок отримання поранення, психічно не готові сприйняти себе як слухача, а не як глядача, якій спостерігає навколишній світ. І я вважаю, що від ступеню психологічної готовності незрячого військового сприймати себе як слухача залежить ефективність праці спеціалістів, які працюють з незрячими особами. Я також вважаю, що тут є великий простір для психологів, які мають розробити тести, які будуть визначати ступень готовності незрячого військового сприймати себе як слухача навколишнього світу. Це дасть можливість з одного боку, визначати наскільки може бути ефективна робота для спеціалістів, а з другого боку це дає додаткову інформацію психологам в якому напрямку треба працювати з незрячим військовим, котрий ще не сприймає себе як слухач.
Четверта психологічна особливість на мою думку полягає в тому, що на заняттях з незрячими військовими повинні бути присутні їх родичі, які їх супроводжують. Практика показала, що це дуже важливо, особливо коли танцює незрячий військовий зі своєю дружиною. Це були зовсім інші відчуття, які викликали дуже багато емоцій. Я розумів, що з моменту поранення, вони майже всі не танцювали. І що було дуже цікаво спостерігати, танці всім подобались і вони в процесі танцю не звертали уваги на інших людей, хоча заняття проходили в холі готелю. Як проходив наш табір читачі можуть побачити з сюжету суспільного телебачення, на якій я надаю відповідне посилання. https://www.youtube.com/watch?v=FYSQvn_DEus
Слава Україні!
