У своїй недавній статті я наводив перелік літератури, який, на мою думку, буде мені корисний для розширення свого кругозору та практичної роботи з незрячими дорослими та дітьми. На першому місці була книга авторів Ерна Гренлюнд (Еrn Gronlund), Оганесян Наталія «Танцювальна терапія. Теорія, методика, практика» і я почав її вивчати.

Незважаючи на те, що ця книга була видана у 2004 році, я вважаю, що ця книга має бути на столі у кожного танцювального терапевта, тому що автори мають багаторічний стаж роботи, хореографічну освіту, а також є практикуючими танцювальними терапевтами з людьми, які мають особливі потреби, і навіть які у психіатричних стаціонарах. У передмові Наталія Оганесян називає Ерну Гренлюнд своїм вчителем і зазначає, що «Ерна Гренлюнд – професор танцювальної педагогіки. Вона керує кафедрою танцювальної терапії у Вищій балетній школі у Стокгольмі (Швеція). Її наукові дослідження здебільшого зосереджені навколо танцювальної терапії з фізично неповноцінними дітьми та дітьми з психічними та психосоматичними порушеннями».

Що ж до самої Наталії Оганесян, то інтернет дає таку про неї інформацію. Наталія Оганесян, кандидат психологічних наук, завідувач кафедри танцювальної терапії Інституту «Іматон», керівник програми додаткової професійної освіти «Танцювальна терапія: теорія та практика», клінічний психолог, танцювальний терапевт (Хельсінський університет та Вища балетна школа м. Стокгольм), танцювальний -Петербурзької міської психіатричної лікарні №6, голова Санкт-Петербурзької асоціації танцювально-рухової терапії, член Європейської асоціації танцювально-рухових терапевтів (EATDT), балерина, хореограф, автор 90 наукових публікацій з танцювальної терапії, у тому числі книги «Танцювальна терапія. Теорія, методика, практика» (разом з Е. Гренлюнд, Швеція).

Чому я наголошую на тому, що автори мають хореографічну освіту? Тому що, на мою думку, вони набагато краще і чіткіше формулюють свої думки і мають більш виражений ефект від своєї роботи. Особисто я дуже добре відчуваю суттєву різницю між танцювальним терапевтом, який має хореографічну освіту та танцювальним терапевтом, який цієї освіти не має, коли читаю книги з танцювальної терапії чи дивлюся відео ролики в інтернеті.

Ця книга справила на мене глибоке враження, насамперед своїм якісним змістом, і я кілька днів намагався усвідомити отриману нову інформацію. Особливо мене вразило те, що я вперше побачив, хоч і невеликий розділ, присвячений танцювальній терапії з незрячими і слабозорими людьми. Деякі ідеї, висловлені авторами у цій книзі, вимагають більш глибокого розгляду та обговорення. Наприклад, різницю між європейською та умовно «слов’янською» ментальністю і як розуміння цієї різниці позначиться на роботі з незрячими людьми.

У вступі автори відзначають таке: «Досі в Росії кількість професійних фахівців в арт-терапії обмежується тільки тими, хто здобув відповідну освіту за кордоном. … Короткострокові семінари та тренінги, зазвичай тривалістю три-сім днів, не дозволяють за цей термін сформувати слухача як професіонала, вони лише знайомлять з однією з цих професій. Іноземні фахівці, запрошені читати певні курси в цій галузі, передають, як правило, загальні знання і, на жаль, через велику різницю в менталітеті, культурі, звичаях наших країн, далеко не завжди можуть зрозуміти історію та менталітет російської людини, яка увібрала в себе біль багатьох поколінь країни. Відсутність знань про цей контекст не дозволяє їм внести необхідні корективи у викладання методів та способів практичної роботи».

У чому виявляється ця різниця? Ерна Гренлюнд на самому початку докладно описує свої спостереження від терапевтичної сесії в Німеччині, на якій молода жінка розповіла про свої переживання щодо любові до своєї бабусі та її втрати. В абсолютній більшості випадків, як у Росії, так і в Україні не прийнято публічно розповідати про свої проблеми групі людей. Якщо ми маємо проблеми, то ми розповідаємо про них своєму близькому другу чи подрузі, але не родичам.

У розмовах з незрячими людьми я часто їх питав, якщо у вас проблема чи депресія, то кому ви про неї розповісте? Незрячі люди відповідали, що вони ніколи не розкажуть про свої проблеми родичам, оскільки вони й так переживають за незрячих людей через їхню інвалідність. Вони розкажуть своєму другові чи подрузі, які можуть зрозуміти їхню проблему з погляду психології незрячої людини. Незрячі люди приходять до танцювального залу виключно для того, щоб отримати позитивні емоції.

У західній літературі багато публікацій, присвячених драма – терапії, але в нашій країні це не працює. Якщо в людини горе чи невдача, то навряд чи матиме бажання танцювати. Це ми яскраво бачимо на прикладі спортсменів, таких як футболісти, баскетболісти чи тенісисти. Якщо вони промахуються з вигідного становища, то вони зазвичай хапаються за голову і внутрішньо стискаються, ніби хочуть залишитись одні зі своєю невдачею. А при вдачі, коли зі скрутного становища вдалося забити, позитивні емоції вириваються назовні, і ми часто можемо бачити, як спортсмени роблять танцювальні рухи.

Я припускаю, що танцювальна драма – терапія буде доречна з тими людьми, які мають проблеми з комунікацією на клінічному рівні. З моєї точки зору, проблеми з комунікацією можуть спостерігатися у дітей у підлітковому віці, коли вони починають усвідомлювати себе як особистості і для них стають більш значущими відносини зі своїми однолітками, ніж з батьками. Це обов’язково стосується незрячих дітей, оскільки вони істотно обмежений коло спілкування.

Я був свідком одного такого випадку. В одному літньому таборі для дітей з особливими потребами в одній віковій групі були діти з різними видами інвалідності. Дві незрячі дівчинки 11 років, грали в караоке і співали пісні. У них була акустична колонка та мікрофон. Я був поруч, їм не заважав і лише контролював їх рухи, бо вони під час пісні мимоволі рухалися і могли отримати травму під час падіння, бо кімната була ще не добре вивчена. У цей час хлопчик, років 12 і, можливо, з порушеннями в розвитку, звернув увагу на дівчаток, підійшов до них і запропонував потоваришувати. Дівчатка пропозицію хлопчика не прийняли та відповіли відмовою. Хлопчик засмутився і сильно розплакався.

Припускаю, що він мав серйозну проблему в комунікації і, можливо, спільні танцювальні рухи могли якось зменшити його проблему. У ході осмислення опису терапевтичної сесії в Німеччині, у мене виникли два питання, на які я поки не побачив відповіді.

Перше питання – як вирішується проблема психологічної несумісності групи під час терапевтичної сесії? Чим більше людей, тим більша ймовірність психологічної несумісності, що може висловитися в тому, що кінестетична емпатія якоїсь людини, яка захотіла висловити співчуття спільним танцем, буде відкинута.

Друге питання – наскільки люди, які приходять до танцювальної зали, готові витрачати свій час та вислуховувати проблеми інших людей?

Думаю, що абсолютна більшість людей, яким подобається танцювальна терапія, приходять на заняття зі своїми планами чи очікуваннями, які вони хочуть реалізувати на цьому занятті. І раптом, замість того, щоб активно рухатися під музику і намагатися розкрити себе через танець, вони повинні сидіти і слухати проблеми якоїсь людини, хоча ці проблеми ця людина могла легко вирішити шляхом індивідуального заняття з танцювальним терапевтом.

Якщо людина усвідомлює свою проблему та поважає потенційних учасників, їх плани та час у період терапевтичного заняття, то вона не виноситиме свою проблему на загальне обговорення. Але якщо в людини проявляється егоїзм, і вона наполягає на загальному обговоренні своєї проблеми, то я припускаю, що вирішення її проблеми потребує комплексного психіатричного лікування.

Я вже писав про те, які якості повинен мати танцювальний терапевт з погляду незрячих людей. І я хочу процитувати думку самих танцювальних терапевтів на цю тему: «Танцювальний терапевт повинен мати дві освіти. Він має професійно володіти танцем і бути професійним психологом чи терапевтом. Так само, як і традиційні лікарі, «вербальні» терапевти не можуть працювати без сертифікації. Щоб отримати статус та утвердитися як практикуючий терапевт, у Швеції танцювальний терапевт повинен мати базову освіту, яка є у реєстрі професій цієї країни, плюс офіційна танцювальна освіта. В даний час танцювальні терапевти у Швеції працюють у клініках та ведуть приватну практику У Швеції існує «Танцювальна-терапевтична Асоціація». Професійне навчання у галузі танцювальної терапії можна отримати у Вищій балетній школі Стокгольма. Навчання професії танцювального терапевта триває три роки та будується на базі вищої освіти. Студенту має бути не менше двадцяти п’яти років на момент початку навчання».

На закінчення цієї частини хочу висловити своє захоплення авторам цієї книги. Моє захоплення авторами, насамперед, у тому, що є продовжувачами головного принципу, у якому зароджувалася класична танцювальна терапія. Це використання хореографічної освіти на лікування хворих на психіатричних стаціонарах. У наступній статті я продовжуватиму розглядати ідеї цих двох чудових авторів.