У листопаді було рівно чотири роки, як я почав займатися з незрячими людьми безпекою їхнього пересування, поліпшення їхньої постави та мобільністю за допомогою різних методів танцювально-рухової терапії, спеціальних вправ та механіки танцювальних рухів у бальних танцях. Це був період дуже цікавої та пізнавальної роботи з незрячими людьми, і в мене виникло бажання виділити низку важливих моментів зі свого практичного досвіду роботи. Але тут мені несподівано зателефонувала Леоніда Пономарьова та попросила мене дати інтерв’ю щодо роботи з незрячими людьми. Тому частина моїх спостережень розкрита в інтерв’ю, яке ви можете знайти за цим посиланням, а на деяких спостереженнях хочу зупинитися нижче.
По-перше, незрячі люди здебільшого не можуть добре стояти в балансі на одній нозі. Я назвав би цю проблему проблемою номер один.
Загальносвітова танцювальна практика показує, що чим більше танцюрист може протанцювати на опорній нозі, тим ефектніше виглядає його танець. У простому соціальному повільному танці партнер повинен вести партнерку не тільки з боку в бік, а й уперед, назад, а також здійснювати різні повороти типу зміни місць, коли партнер та партнерка змінюються місцями. Тоді танець виглядає органічно і природно і сторонній людині не спаде на думку думка, що у партнера чи партнерки, або в обох є якісь проблеми із зором.
Тому, працюючи з незрячими людьми щодо зміцнення їх гомілковостопного суглоба, вестибулярного апарату, розвитку контролю балансу на одній нозі, постави ми даємо можливість незрячим людям активніше брати участь у соціально-політичному житті суспільства, влаштовувати своє особисте життя, а також готувати незрячих людей до повноцінного інклюзивного життя.
По-друге, необхідно частіше робити семінари та конференції фахівців, які працюють у сфері опорно-рухового апарату з незрячими людьми. Це вчителі фізкультури, ритміки, фахівці з орієнтування у просторі та мобільності, а також фахівці з реабілітації інклюзивних ресурсних центрів. Я читав, що в деяких школах вчителі фізкультури використовують музику та проводять розминку у вигляді аеробіки. Дітям цей метод дуже подобається, і вони із задоволенням активно виконують різні фізичні вправи під музику, а потім переходять до основної частини уроку.
Я вважаю, що вчитель фізкультури та вчитель ритміки мають бути у тісному контакті з фахівцем з орієнтування у просторі та мобільності та добре представляти ті завдання та вимоги до опорно-рухового апарату незрячих людей для успішної їх соціалізації у суспільство. У всякому разі, у мене виникло стійке бажання поспілкуватися з вчителями фізкультури та ритміки різних навчальних закладів, які працюють з незрячими дітьми, познайомитися з їхнім досвідом роботи, а також з проблемами, що у них виникають.
По-третє, я вважаю, що повинні частіше проводитись майстер-класи з батьками незрячих дітей окремо та спільні заняття з дітьми. Батьки незрячих дітей повинні добре уявляти, які фізичні та танцювальні вправи сприяють не тільки фізичному розвитку дитини, поліпшенню її моторики та координації у просторі, але також допомагають в адаптації як до соціального життя, так і інклюзивної освіти.
По-четверте, я ніколи не думав, що моя практика роботи з незрячими людьми методом танцювальної терапії з вивчення теми ведення та слідування розкриє серйозну соціальну проблему глобального масштабу як для хлопчиків, так і для дівчаток. Думаю, що я цій темі присвячу окрему статтю. Але поки що коротко можу відзначити, що для хлопчиків ведення в танці викликає великий стрес, особливо для тих, хто не бачить з дитинства, тому що вони звикли, що їх постійно ведуть.
Для дівчаток це теж стрес під час руху в парі під музику, оскільки вони не звикли, що перед ними хтось стоїть досить близько. І виникає побоювання піти точно вперед чи назад. Але з танцювальною практикою ця проблема досить швидко вирішується. Як вирішення цієї проблеми я зараз тестую на різних вікових групах незрячих танцювальні рухи зі степу аеробіки, адаптовані під незрячих людей. Це дозволяє з самого дитинства чітко представляти напрями руху у просторі та значно полегшує роботу спеціаліста з орієнтування у просторі та мобільності.
По-п’яте, чим краще збережений інтелект незрячої людини і чим вища її мотивація щодо вдосконалення своєї координації, мобільності та соціалізації у суспільство, тим ефективніша наша робота. Це стосується як одного виду нозології, як відсутність зору, і легкі форми ДЦП, і навіть інсульту.
У наступному 2020 році я тісніше співпрацюватиму з Київським центром незрячих. Я сподіваюся, що ця співпраця принесе не тільки практичну користь для незрячих людей, які користуватимуться послугами даного центру, але також збагатить мій досвід роботи та підвищить його ефективність.
