Сьогодні я торкнуся теми, яка на мій погляд є актуальною, але всі, особливо чиновники, вдають, що її не існує. Я маю на увазі танці для незрячих людей у пристосованих відповідним чином приміщеннях. Мені можуть заперечити, що зараз повсюдно впроваджується інклюзія, яка передбачає не лише навчання осіб із особливими потребами зі звичайними людьми, а й спільне дозвілля. Однак моя п’ятирічна практика проведення занять з танцювальної терапії з незрячими людьми показала:

1. Незрячі люди є точним зліпком суспільства. Якщо серед звичайних людей 15-20 відсотків виявляють активність і намагаються щось змінити в суспільстві для покращення його добробуту і повнішої реалізації себе як особистості, то і серед незрячих людей така сама ситуація. Якої б ми активної рухової діяльності не взяли, наприклад, скандинавську ходьбу, біг, їзда на тандемах чи танці, то побачимо тих самих людей. Інші ж незрячі люди займають пасивну позицію. І не секрет, що багатьом «допомагають» батьки, роблячи за незрячих дітей певний перелік робіт, вкрай важливих та необхідних у житті незрячої людини. Також є й певний відсоток незрячих людей, які мають психологічний комплекс та соромляться ходити з палицею, що значно знижує їхню рухову активність та реалізацію себе як особистості.

2. Поки я не знайшов інформації про те, як самі незрячі ставляться до такого поняття, як «інклюзія». Практика проведення занять з танцювально-рухової терапії показала, що є значна частина людей з глибокими порушеннями зору, які не хочуть займатися разом з усіма у загальній танцювальній залі, а хочуть займатися в окремій залі. Я згадую мої перші заняття з незрячими людьми. І коли Леоніда Пономарьова на моє запитання про окремий зал для незрячих сказала, що якщо буде окрема зала для людей з інвалідністю, то вона туди не ходитиме, я повністю був на її боці. Але чим більше я працював, тим більше переконувався, що такий зал необхідний. Якби незряча людина десь почув і усвідомила, що віденський вальс одна з найкращих вправ для тренування вестибулярного апарату і вирішив навчитися віденському вальсу та регулярно практикуватися. І начебто виникає оманливе враження, що все просто, що в даному випадку особливих проблем немає, тому що можна спокійно прийти до зали, де займаються танцюристи стандартною програмою та займатимуться разом із ними. Але процес навчання віденському вальсу охоплює глибші пласти проблем, які властиві незрячим людям.
3. По-перше, це постава та презентаційний вигляд. Ця проблема не потребує додаткового обговорення.
4. По-друге, це почуття партнера. Адже явно недостатньо навчитися танцювати віденський вальс лише з тренером і як би підлаштуватися під нього. Головне завдання тренера це навчити незрячу людину бути універсальним партнером чи партнеркою, щоб вона чи вона відчували себе комфортно в будь-якій ситуації.
5. По-третє, це соціально-психологічний аспект, який полягає в тому, що знайомство, стосунки з протилежною статтю відбуваються на вечірках та вміння добре танцювати та рухатися під музику значно впливають на особистісну самооцінку.
6. По-четверте, це фізичний тонус і функціональна витривалість, координація частин тіла, що значно підвищує рухову активність і, як наслідок, збільшує впевненість та безпеку при пересуванні за межами будинку.
7. По-п’яте, коли я працюю з Анею Серпутько, яка перенесла інсульт, чи з парою незрячих людей таких як Сергій Півень з Олею Русиною, чи Микола Мацько з Орисею та з Іриною Дмитрук, а також з дітьми, потрібна лише окрема зала.

Тому всі вищезгадані проблеми незрячих людей можна ефективно вирішувати виключно індивідуально та в окремому танцювальному залі.

Однак це не означає, що нічого не дають заняття у загальних танцювальних залах.

По-перше, відбувається загальне «зараження» тренувальним процесом. Зрячі танцюристи, бачачи, що поруч тренується незряча людина, починають тренуватися наполегливіше і цілеспрямованіше.

По-друге, у процесі тренування можливе незалежне тестування. Наприклад, при відпрацюванні віденського вальсу я прошу когось із зрячих танцюристів стати в пару, протанцювати протягом хвилини віденський вальс, і сказати, наскільки комфортно було танцювати і є якісь побажання. Це додатково підвищує впевненість незрячої людини та її самооцінку.

На закінчення хочу сказати, що я абсолютно переконаний у тому, що в сучасних центрах реабілітації інвалідів обов’язково мають бути нехай невеликі танцювальні зали з балетним верстатом, особливо в ІРЦ. Вони додатково мотивуватимуть незрячих людей жити повноцінним життям і розвиватимуть себе як особистість протягом усього свого життя. Я дуже сподіваюся, що найближчим часом мені вдасться знайти невелику залу, де моя робота стане максимально ефективною не лише з таким видом нозології як глибокі порушення зору.

Дуже добрий проект «Батьківські університети» організувала Валентина Антонівна Бутенко, керівник центру реабілітації «Право вибору». Усі теми даного проекту справді актуальні та потребують детального обговорення з батьками незрячих дітей. Абсолютно згоден із Валентиною Антонівною у тому, що з батьками незрячих дітей треба набагато частіше проводити різноманітні заняття, семінари та тренінги.

Можу сказати відверто, що в мене після останнього майстер – класу з танцювальної терапії з незрячими дітьми та їхніми батьками у Харкові виникло почуття необхідності проводити такі заняття регулярно. І не менш важливо проводити заняття з батьками без дітей, тому що на них ми можемо розібрати два стратегічні завдання.

Перше полягає в тому, що батьки повинні добре знати механіку виконання вправ, які я проводжу з їхніми дітьми, а також певні нюанси, пов’язані з відсутністю зору дитини. Адже не секрет, що не завжди батькам вдається дивитися на проблеми з їх дитиною, що виникають, з точки зору незрячої людини.

А друге стратегічне завдання у тому, що, знаючи механіку виконання вправ, батьки можуть як контролювати якість виконання вправ їх дитиною, а й самі разом із нею виконувати ці вправи. Повірте, що всі вправи, що підвищують рухову активність дитини або покращують її поставу, дуже корисні і для зрячих людей. Усі діти, з ким мені доводилося працювати, позитивно реагували на виконання вправ чи танцювальних елементів разом із батьками. Це дозволить батькам тримати не тільки значно кращий контакт із дитиною, але й себе у хорошому фізичному тонусі.

Але червоною ниткою в процесі спілкування з батьками будуть питання, пов’язані з покращенням безпеки пересування їхніх дітей, збільшення їхньої рухової активності та недопущення розвитку плоскостопості через неправильну ходу та постановку стопи.

На жаль, спілкування в он-лайн режимі, на мій погляд, не дасть необхідного ефекту. Але щоб підтримати проект «Батьківські університети» я постараюся у стислій, але доступній формі викласти теоретичний матеріал, який я зараз акумулюю у себе з різних джерел на тему опорно-рухового апарату та розмістити на сторінці Валентини Антонівни Бутенко. Цей матеріал, перш за все, стосуватиметься стопи та розтягування підколінних зв’язок.

Крім того, я знаю, що у багатьох батьків незрячих дітей є цілком здорові діти з хорошими фізичними даними, які хочуть активно рухатися, а також танцювати в різних танцювальних гуртках і колективах. Для батьків таких дітей я можу порадити два джерела. Обидва ці джерела розраховані, звісно, на зрячих людей. Але я, переглядаючи їх, намагаюся знайти щось корисне для незрячих людей або інтерпретувати якісь вправи під них.

Один відео блог веде Анастасія Завістовська. Вона дає багато різних вправ з розтяжки та тренування різних м’язових груп.

https://www.youtube.com/watch?v=ZsFR97g9rkQ&t=9s

Другий відео блог веде дівчина на ім’я Тетяна у програмі «Таня + Танці». Вона велика любителька балету і будує свої програми на основі інтерв’ю у професіоналів балету та провідних балерин на різні теми. У її програмах порушуються такі питання, як розтягнутися «чайникам» без травм, як мати гарну поставу та базові вправи для вирішення цих завдань, а також багато різного корисного.

https://www.youtube.com/watch?v=i_4rCtiRHlc

Тож маю велике бажання проїхатися Україною та зустрітися з батьками незрячих дітей. Але відразу хочу відзначити, що ефективність моєї роботи безпосередньо залежить від того, наскільки збережений інтелект у незрячої дитини, тому що в процесі роботи активно задіяна емоційна сфера.

Насамкінець хочу зазначити, що на мій погляд цей проект «Батьківські університети» має бути базовою основою в роботі інклюзивних ресурсних центрів. Саме вони повинні займатися не так з незрячими дітьми, як з їхніми батьками, а також проводити спільні заняття.

Припускаю, що багато людей, прочитавши цей заголовок моєї статті, здивуються. Мовляв, яке відношення має біла тростина до постави незрячої людини? Я можу з упевненістю відповісти – пряме ставлення. Я згадую чудове заняття з орієнтування у просторі чудового спеціаліста Євгена Свєта з учнями 9 класу 5 інтернату, куди я був запрошений. І темою цього заняття була біла тростина та її функції. На цьому занятті дуже чітко і пізнавально Євген Свєт розповів про опорну, захисну, сигнальну, пізнавальну та інші функції білої тростини.

Однак я на своїх заняттях з танцювальної терапії з незрячими дітьми дійшов висновку, що є ще одна функція білої тростини. І ця функція оздоровча. Не секрет, що більшість як дітей, так і дорослих мають проблему з поставою. Особливо це стосується незрячих людей. Я вважаю, що біла тростина може бути чудовою альтернативою гімнастичній палиці. Якщо ви введете запит в інтернеті «Вправи з гімнастичною…», то вам у першому рядку інтернет запропонує подивитися «вправи з гімнастичною палицею».

Існує багато вправ з гімнастичною палицею практично на всі групи м’язів. Але гімнастична палиця не завжди може бути під рукою, а біла тростина є завжди як невід’ємна частина незрячої людини. На превеликий жаль, не завжди ми маємо час на повний комплекс таких вправ. Тому необхідно вибрати найбільш ефективні вправи для конкретної теми обговорення – це постави. В інформаційному просторі є такий популярний англійський вислів «must have» – тобто має обов’язково мати.

Цей вираз використовується, коли хочуть показати мінімум обов’язкового гардеробу в одязі та взутті для чоловіка та жінки, щоб мати презентаційний вигляд. Тому, я хочу запропонувати три вправи для постави, які на мою думку, є обов’язковими для щоденного виконання незрячими як дітьми, так і дорослими, якщо вони хочуть зберегти здоров’я та презентаційний вигляд.

Перша вправа. Тростина знаходиться за спиною і утримується зігнутими ліктями. Необхідно прагнути, щоб тростина знаходилася якомога вище до лопаток. Це положення утримувати протягом двох або трьох хвилин. Потім протягом 20-30 секунд при пом’якшених колінах і кульшових суглобах зробити ротаційні обертання щодо вертикальної осі хребта. Ця вправа добре вирівнює спину і підвищує мобільність у кульшових суглобах.

Друга вправа. Тростина знаходиться за спиною на рівні плечей і утримується долонями. Також це положення утримувати протягом двох або трьох хвилин. Потім протягом 20-30 секунд при пом’якшених колінах і кульшових суглобах зробити ротаційні обертання щодо вертикальної осі хребта. Ця вправа добре вирівнює спину, розтягує грудні м’язи та підвищує мобільність у тазостегнових суглобах.

Третя вправа називається прокручування. Ця вправа є ключовою в балеті для забезпечення максимальної мобільності в плечових суглобах та досягнення гарної постави. У вихідному положенні тростина утримується долонями рук на рівні стегон і, не згинаючи ліктів, заводиться назад за спину. Потім повертаємось у вихідне положення. Починати робити цю вправу з 20 разів, двічі на день і протягом трьох чи чотирьох місяців довести кількість прокручування до 50 разів. Періодично під час заведення рук назад до рівня 45 градусів робити 5-7 секундні затримки у статиці.

Регулярне виконання цих трьох вправ буде гарним фундаментом для покращення мобільності та координації незрячих людей, а також формування правильної постави.

Таким чином, я переконаний, що біла тростина має оздоровчу функцію і значною мірою може служити альтернативою гімнастичній палиці. Батькам незрячих дітей я рекомендую вивчити вправи з ціпком для різних груп м’язів та інтерпретувати їх при використанні білої тростини для фізичного розвитку своєї дитини.

На закінчення абсолютно погоджуся із твердженням Гленна Домана, який у своїй основній роботі «Що робити, якщо у вашої дитини пошкодження головного мозку» писав, що батьки, це ключ до успіху. Ніхто краще, крім батьків, не знає, коли їхня дитина в хорошому настрої і готова до занять.

Я вже писав про загальновідому істину, що кожна людина має свою унікальність та індивідуальність. Американський лікар – фізіотерапевт Глен Доман у своїй основній роботі «Що робити, якщо у вашої дитини пошкодження головного мозку» писав, що у двох дітей з абсолютно однаковим діагнозом будуть різні методи лікування та реабілітації. Тому, коли я починаю працювати з незрячою дитиною, то спочатку відкидаю весь свій досвід і намагаюся почати з чистого аркуша.

Ось і моє знайомство з хлопчиком Ігорем розпочалося з дослідження його унікальних та індивідуальних особливостей. Одним із основних методів науково-педагогічного дослідження є метод спостереження. І я постарався отримати та регулярно отримую інформацію про Ігоря шляхом прямого та непрямого спостереження. У зв’язку з тим, що ефективність моєї роботи безпосередньо залежить від ступеня збереження та розвиненості інтелекту дитини, а також від почуття гумору та позитивних емоцій, то я, на початку нашого знайомства, звернув на це особливу увагу. Я дуже вдячний Оксані, мамі Ігоря, за повну довіру до мене та прагнення якнайповніше розкрити про нього інформацію, яка могла б мені стати в нагоді в роботі.

При знайомстві та під час першого заняття з танцювальної терапії з Ігорем, я відзначив наступні моменти:

По-перше, коли Ігор стоїть у зручній для себе позиції, то незвично широко розставляє ноги і видно не природну виворотність стопи, яку я не бачив у жодної сліпої людини, з ким мені доводилося проводити заняття.

По-друге, Ігор має високу гіперактивність, яку регулярно компенсує вже всім відомим розгойдуванням на прямих ногах верхньої частини корпусу.

По-третє, через неприродну виворотність стопи Ігор, для збереження балансу дуже часто переступав з ноги на ногу і для нього стійка на одній нозі зі збереженням балансу, представляє дуже велику проблему, значно більшу проблему, ніж для інших незрячих із збереженим інтелектом .

По-четверте, Ігор дуже захоплюється музикою, співає, має чудовий музичний слух та почуття ритму.

По-п’яте, Ігор має дуже слабкі м’язи-стабілізатори, які відповідають за баланс та збереження рівноваги при ходьбі.

По-шосте, Ігор показав, що якщо він має сильну мотивацію щось зробити, то вміє концентруватись і намагається зробити те, про що я його прошу.

Виходячи з вищевикладених спостережень, стало зрозуміло, що у випадку з Ігорем є не стандартна проблема, яку можна розбити на три стратегічні завдання:

1. Необхідно Ігореві звести ноги разом і вирівняти стопи. Це необхідно як для правильної механіки танцювальних елементів, так і для безпечного пересування при використанні тростини.

2. Зміцнити його м’язи стабілізатори та загальнофізичну підготовку.

3. Поліпшити у Ігоря координацію, пропріоцептивні відчуття свого тіла, здатність центральної нервової системи мозку працювати у багатозадачному режимі під час виконання складно координаційних рухів.

Для того щоб вирішити перше завдання, необхідно було зрозуміти причину такої аномальної виворотності стоп. Адже було очевидно, що в Ігоря така виворот стоп є наслідком, а не причиною. І вирішуючи друге завдання щодо покращення загальнофізичної підготовки Ігоря при виконанні вправи планка, мені впало в око не характерне становище його стоп. Він упирався не подушечками пальців ніг, а буквально упирався пальцями. Це добре видно на фотографії.

Як порівняння я можу навести фотографію, де таку ж вправу планка робить Вероніка.

Складалося враження, що в нього в районі гомілки на стику таранної, човноподібної та клиноподібних кісток є якийсь спазм, який не дозволяє Ігореві підняти пальці ніг на себе. Таке порушення іннервації стопи характерне для людей, які перенесли інсульт. Через те, що вони не можуть пальці ніг підняти на себе, вони починають при ходьбі загрібати і одна зі стоп виглядає клишоногою. А у випадку з Ігорем, його мозок вирішив цю проблему не за допомогою клишоногості, а, навпаки, за допомогою більшої виворотності стоп.

Я з мамою Оксаною обговорили цю проблему і прийняли рішення, що за першої нагоди Ігор обов’язково сходить на консультацію до ортопеда. Також було ухвалено рішення, що вдома робитимуться регулярно вправи на стопи, які обов’язково роблять люди, які перенесли інсульт. Зокрема, це коли стоячи на невеликому височині на подушечках пальців (на товстій книжці) опускати п’яти на підлогу.

В результаті моїх занять та активної допомоги мами Оксани процес реабілітації Ігоря почав з великим скрипом рухатися вперед. На превеликий жаль, карантин змусив нас зробити вимушену перерву. Але я і мама Ігоря дивимося на процес реабілітації Ігоря з оптимізмом, тому що ми знаємо в якому напрямку рухатись і сподіваємося, що через два-три роки ми досягнемо якісного покращення.

Якими б політичними, релігійними переконаннями не мали люди, завжди їх приваблювали гарні елегантні рухи, як ознака естетичної краси. Навіть у повсякденному житті людей стійко зміцнилося таке поняття як «грація». У вікіпедії слово «грація» визначається як естетичний термін, що означає особливий, внутрішній вигляд краси, що виявляється у русі.

Грация (философия)

Тому незрячі люди також звертають увагу на характер своїх рухів і прагнуть рухатися як звичайні зрячі люди, але часто не знають, як цього досягти.

Пластичність тіла я починаю займатися не відразу, а після певного періоду роботи незрячої людини над своїм опорно-руховим апаратом. Коли в результаті занять з танцювальної терапії підвищена чутливість стопи, відчуття балансу на стопі, коли вироблено впевнений контроль рівноваги при пересуванні в просторі, тоді можливе включення в заняття ряду вправ, спрямованих на покращення пластичності тіла.

І ось днями із чудовою дівчинкою Веронікою ми вирішили включити в наше заняття та вправи на пластичність. Детальний розбір різних танцювальних рухів допомогли Вероніки виробити м’язову пам’ять на досить високому рівні як для незрячої дитини. На інших фотографіях показано роботу Вероніки при виконанні танцювального руху, а саме повороті на 360 градусів, використовуючи три кроки. Особливо акцентуємо увагу на виворотність стопи у напрямку повороту та проходження ваги до подушечки пальців опорної ноги. Особливу складність викликає вироблення у Вероніки досвіду зробити поворот так, щоб залишитися в тому ж напрямку.

Але, як і у вивченні будь-якої науки, все приходить із практикою. І я дуже радий, що Вероніка успішно та легко освоює степ аеробіку, яка сприяє кращому відчуттю напрямків руху. Без хорошої мотивації Вероніки та активної допомоги мами Тетяни, навряд чи було досягнуто таких результатів. Останнім часом у мене виникає відчуття, що Вероніка починає відчувати задоволення під час занять у процесі руху, тому що все краще і краще відчуває та контролює не лише своє тіло, а й мою інформацію як партнера.

Насамкінець хочу сказати наступне. Коли ми працюємо над пластичністю тіла незрячих людей, то досягаємо наступних позитивних результатів:

По-перше, покращується рухливість суглобів, відчуття власного тіла та м’язів, що значно знижує ймовірність отримання травми та підвищує безпеку при пересуванні за межами будинку.

По-друге, покращується фізичний тонус тіла, мобільність, координація та його функціональність, підвищується імунітет, покращується загальна працездатність та позитивний настрій.

По-третє, рухи стають природнішими, як у звичайних зрячих людей, покращується постава і лінії фігури.

По-четверте, покращується еластичність тканин та їх трофіка. Відсутність м’язових затискачів дозволяє у необхідній мірі постачати тканини поживними речовинами, вітамінами та своєчасно виводити шлаки та токсини з організму.

Для успішної роботи будь-якого фахівця, який працює з людьми з особливими потребами, дуже важливим є правильне поєднання теорії та практики. Виходячи зі свого практичного досвіду, можу впевнено сказати, що у практичній роботі з незрячими особами щодо підвищення їх безпеки пересування та мобільності, рідко трапляються люди лише з одним видом нозології. Через рух досить яскраво видно, що є порушення роботи центральної нервової системи та відділів головного мозку, але практично неможливо визначити психофізіологічну причину цих порушень і, відповідно, визначити потенційну ефективність корекційних дій.

На своїх практичних заняттях з незрячими з танцювальної терапії я постійно згадую висловлювання Джин Айрес, однієї з найвідоміших і найшанованіших у світі фахівців з дитячого розвитку: «…дитину не можна «натягати» на те, з чим не справляється його мозок». Тому постійно виникають відчуття потреби додаткових теоретичних знань для більш повного розуміння комплексу проблем людини з особливими потребами, і які корекційні вправи в даний момент йому потрібні. Ці відчуття потреби у додаткових знаннях змушують шукати та вивчати літературу з аутизму, ДЦП, тілесно-орієнтованої терапії, аналіз рухів Лабаном та популярні методики таких відомих авторів як Моше Фельденкрайз та Джин Айрес.

І мені дуже приємно констатувати той факт, що у нас в Україні обмін теорією та практикою при роботі з незрячими як дітьми, так і дорослими налагоджено досить добре. І це завдяки тому, що на чолі таких організацій як інститут спеціальної педагогіки та психології імені Миколи Ярмаченка Національної академії педагогічних наук України, Національної асамблеї людей з інвалідністю України, факультету корекційної педагогіки та психології, кафедри тифлопедагогіки та кафедри спеціальної психології та медицини Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Київського міського центру соціальної, професійної та трудової реабілітації інвалідів стоять чудові люди, які люблять свою роботу та роблять усе для того, щоб якнайкраще адаптувати незрячих людей у соціально-політичне та економічне життя суспільства.

Ці керівники постійно не лише проводять на високому організаційному рівні різноманітні семінари та конференції, на яких відбувається обмін теоретичними напрацюваннями вчених та спеціалістами, які мають безпосередній практичний досвід роботи, а й організують різноманітні екскурсії пам’ятними місцями в Україні, що відображають її історію та культуру.

І я дуже вдячний начальнику кафедри тифлопедагогіки Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова Синьової Євгенії Павлівні за можливість працювати зі студентами, показуючи на практиці танцювально терапію як одну із форм корекційної роботи з незрячими людьми.

Як приклад можу навести і конференцію у Луцьку «Сучасний світ і незрячі. Соціальна інтеграція осіб з інвалідністю: інклюзивна освіта, інтелектуалізація праці, активізація дозвілля», а також всеукраїнську науково-практичну конференцію «Сучасні науково-практичні підходи до формування ключових компетентностей дітей з порушеннями зору» на яких я зміг поділитися своїм досвідом практичної роботи.

Я дуже сподіваюся, що така взаємна співпраця триватиме й надалі.

Важливість та актуальність застосування танцювальної терапії на сучасному етапі розвитку суспільства вже ні в кого не викликає сумнівів. Про це свідчать вже створені та успішно працюючи вищі навчальні заклади по всьому світу.

Я спробував стати на місце незрячого та визначити головну його проблему для реалізації себе як особистості. І для себе я визначив, що це безпечне пересування за межами свого будинку. Для незрячих кожен крок за межі свого будинку – це стресова ситуація, це ризик отримати травму, особливо якщо доводиться вирішувати свої проблеми використовувати громадський транспорт. Тому, щоб знизити ймовірність отримання травми та підвищити безпеку та впевненість при пересуванні, необхідно незрячому якнайкраще відчувати своє тіло та володіти ним.

Виходячи з завдань, що виникли переді мною, я задумався над тим, чи можу я використовувати танці для вирішення цього завдання і якісь спеціальні вправи. Порівнюючи механіку руху у бальних танцях, я відчув, що вона дуже чітко накладається на механіку безпечного руху незрячих. У мене виникла думка, чи не роблю я подвійну роботу, якщо в Україні є своя асоціація танцювально-рухової терапії (ТРТ). Але, зайшовши на сайт цієї організації, я не побачив відповіді на своє запитання.

http://udmta.org.ua/ru/programs/training-activities/

Тоді я вирішив звернутися до керівників кафедр та інститутів ТРТ різних країн із запитанням – чи є у них методичні матеріали щодо роботи з незрячими та трохи описав ідеї своєї роботи. Відповіді я не отримав за винятком однієї. Діта Федерман, керівник програми ТДТ з університету в Хайфі в Ізраїлі написала, що «ваш проект здається дуже цікавим та оригінальним, не так багато роботи було зроблено на цю тему, тож ви будете одним із піонерів». Вона підтвердила, що моя робота, це один із видів ТРТ і побажала успіхів. Цей лист надав мені велику моральну підтримку.

У чому різниця мого підходу до ТРТ від класичного підходу?

Про класичний підхід ТРТ дуже добре висловився Олександр Гіршон у книзі «Інтегративна танцювальна-рухова терапія». На сторінці 117 він написав «Для танцювальної терапії важливіше, ЩО людина відчуває, коли рухається. Те, ЯК це виглядає, має скоріше діагностичну цінність».

Також він вказує, що з терміном «терапія» є три базові різночитання:

1. Лікування як усунення симптомів;

2. Лікування як шлях до цілісності;

3. Супровід по дорозі розвитку. І робить висновок, що ми розуміємо слово «терапія» у третьому варіанті, бачачи своєю метою саме супровід людини на її унікальному шляху розвитку, забезпечення умов, оптимізація цього розвитку.

Мій підхід базується на таких визначеннях:

1. ТРТ з незрячими це ЩО людина відчуває через ЯК. Незряча людина, коли чує музику, може і хоче висловити свої почуття та емоції тілом, але не знає як. І є дуже велика ймовірність, що коли він рухатиметься під музику, ми можемо діагностувати з дуже великою похибкою. Я через ЯК допомагаю сліпому відчути своє тіло, краще контролювати свій баланс, покращити координацію рухів, допомогти відновити внутрішній комфорт. Цьому внутрішньому комфорту допомагають незалежні оцінки з боку оточуючих людей у побутових ситуаціях.

Найчастіше випливають такі коментарі при спілкуванні з незрячим:

1. А ви справді не бачите?

2. Ой, ти стала краще бачити. На що, хто слабо бачить, відповідає, що ні, просто координація покращилася.

3. У тебе стали більш плавні та природні рухи. У незрячих людей одна з головних цілей полягає в тому, що вони хочуть виглядати та рухатися як звичайні люди. Тому, їм ЯК рухатися має важливе значення.

2. Працюючи з незрячими, термін «терапія» розуміється виключно як лікування. Коли людина втрачає зір або в нього втрата зору з дитинства, йому присвоюється відповідна група інвалідності. І вся діяльність суспільства спрямована на те, щоб якимось чином компенсувати цій людині цей недолік, тому що у нього виникають особливі потреби. Це і різні гаджети, і направляючи на пішохідних переходах, і озвучення у транспорті на зупинках тощо.

Особливість моєї роботи полягає у підвищенні чутливості стопи, пропріоцептивних відчуттів, фізичного тонусу з метою розвантажити слуховий апарат, який працює у незрячого з багаторазовим навантаженням. Як говорив Мойше Фельденкрайз – покращення якості вашого руху говорить про покращення роботи вашої центральної нервової системи.

3. Робота здійснюється максимально у парі. Тут закладається основа соціалізації незрячої людини у суспільство. Так як особисте життя він будуватиме у безпосередньому контакті та у 90% через танець. І вже є невеликий експериментальний досвід, коли танцюють дві незрячі людини разом. Тому теми ведення та слідування, відчуття партнера, його намірів, взаємодії у парі, види станів тіла обов’язково розглядаються. Спортивні бальні танці ще добрі тим, що особлива увага приділяється презентації пари на конкурсах. Тому, в ході роботи я постійно коригую сутулість, клишоногість різними вправами.

Таким чином, мій метод роботи з незрячими людьми відрізняється від класичного підходу ТРТ та має досить хорошу ефективність. Однак, це зовсім не означає, що класичний метод погано працюватиме з емоціями та почуттями через танець. Все залежить від завдань, цілей, кваліфікації терапевта та обов’язково високої мотивації незрячого у розвитку себе як особистості.