Перш за все, я хочу ще раз щиро подякувати всім читачам мого сайту, які зацікавлені моїм досвідом практики з незрячими людьми. А чим більш я спілкуюсь з пораненими військовими, які повністю, або частково втратили зір, я все більш відчуваю особливості праці з цією категорією осіб.

Але до справи. На жаль, я не можу зараз похизуватися великим досвідом танцювальної терапії з незрячими військовими, тому що всі вони не є мешканцями Києва і як тільки їх виписували зі шпиталю, вони одразу їхали до дому для подальшої реабілітації. Лише один хлопець залишився на деякий час у знайомих і мені вдалося з ним провести два заняття. Але цих двох занять мені вистачило, щоб зробити деякі висновки.

1. Всі незрячі військові мають гарний фізичний стан, їм подобається займатися різними фізичними вправами та активно рухатися.

2. Але, на жаль, дуже рідко втрачається або погіршується  тільки зір. Не важко зрозуміти, що пошкодження очей і всього обличчя відбувається внаслідок вибуху снаряду і солдат отримує контузію різного ступеню та пошкодження барабанної перетинки. З одним пораненим військовим я був змушений спілкуватися виключно гучно і притуляючись майже до самого його вуха. І одразу стає зрозумілим, що в даний момент для цього незрячого солдата щодо ехолокації та її розвитку не може бути речі, до тих пір, поки не відновиться у нього слух. Зараз я розмірковую над тим, якщо цей солдат захоче танцювати, то як партнерка буде йому підказувати ритм, наприклад віденського вальсу. Йому 24 роки, він має збережений інтелект і дуже гарне почуття гумору. У іншого солдата пошкодження середнього вуха, що на мою думку впливає на стан його вестибулярного апарату. Тому що він розказав, що коли йому потрібно встати з ліжка і він встає, то потрібно десь 3-5 секунд, щоб його вестибулярний апарат звик до вертикального положення тіла і потім він може рухатися в потрібному напрямку.

3. Як всі військові вони звикли отримувати читки та зрозумілі команди. Тому будь які поради, вони сприймають виключно, як і більшість незрячих через запитання – навіщо це нам потрібно, як я зможу це використати у своєму повсякденному житті?

4. Перші мої спілкування з військовими які втратили зір або мають значне погіршення зору попадають в першу фазу сприйняття поранення – фазу заперечення. Що втрата зору це тимчасово, буде операція і все буде гаразд. Також на продовження цієї фази впливають і моральна підтримка родичів пораненого солдата, які також вірять що все буде добре.

5. Позавчора, коли я на прохання психолога шпиталю спілкувався з двома пораненими солдатами, був присутній ще один психолог, якій спостерігав за моєю бесідою та її змістом. Він був тільки призначений як куратор офтальмологічного відділення, але не мав досвіду спілкування з незрячими людьми. І після закінчення моєї бесіди ми окремо поспілкувалися, де він поділився своїми враженнями. Він зазначив, що я, незважаючи на те, що у поранених солдат залишилось трохи зору, у доброзичливої формі розповідав найгірший варіант розвитку подій розповідаючи про світ незрячих людей. І поранений солдат, і його родичі розуміли, що десь на 90 відсотків він збереже зір в декілька відсотків, але я нагадав, що важко спрогнозувати що буде далі та які будуть наслідки цього поранення, тому що може розвиватися і атрофія зорового нерву, а також на протязі життя може виникнути і цукровий діабет.

Таким чином, незважаючи на те, що на даний момент поранений солдат має залишковий зір, він та його родичі мають поняття о житті незрячих людей і конкретний план дій, якщо зір з якоюсь причини буде втрачений. І це з психологічної точки зору добре.

А тепер щодо моїх двох занять з незрячим військовим. Одразу хочу зазначити, що значна частина чоловіків не дуже полюбляють танці, а служба в армії значно збільшує цей відсоток. Окрім того, практика показала, що реально відчути користь від танців можуть тільки незрячі люди, які втратили зір як мінімум 10-15 років тому і активні у повсякденному житті, практично кожен день виходячи на вулицю по своїх справах.

Отже хлопцю 26 років. Він має активну життєву позицію, за два місяці, що ми не бачилися, з ним провели 7 занять по орієнтуванню у просторі, та він ще встиг в Одесі вставити одне штучне око, юрист за освітою. У нього не було контузії, тому він досить легко опановував віденській вальс. Він займався раніше бойовими мистецтвами, що сприяло його гарної координації під час руху і починалося запаморочення тільки через 30-35 секунд на відміну від стандартного 15-20 секунд. Ми робили невеличкі перерви, де розглядали корисні вправи для нього як незрячого, які я раніше радив незрячим у попередніх статтях на своєму сайті. Він полюбляє багато спілкуватися і різні компанії, тому ми вивчили соціальний танок більш відомий як «бельгійка», щоб він відчував себе більш впевнено, находячись у подорожі, наприклад у Польщі.

https://www.youtube.com/watch?v=pc_Tif0vJ6A&t=84s

На кінець другого заняття він був здатен танцювати віденський вальс у стандартному темпі секунд 40-50 і це для нього було дуже добре. Він вирішив, що поки цих двох занять досить, а я не наполягав, тому що розумів, що він поки не здатен самостійно рухатися у просторі, пересувається тільки з супроводжуючим, тому не може усвідомити користь від наших занять. Залишається мені сподіватися, що десь через 10-15 років він згадає наші заняття і мені було дуже приємно усвідомлювати, що він дуже мотивований у прагненні бути самостійним і не залежати від супроводжуючих. Окрім того, я думаю, що його стриманість пов’язана з тим, що він ще не одружений. Як тільки виникає наближення весілля, то одразу активність чоловіків значно підвищується.

На останок зазначу, що позавчора один поранений солдат з невеликим залишковим зором виявився мешканцем Києва і зацікавився можливістю потанцювати з дружиною, як тільки з’явиться така можливість. Мені дуже цікаво буде попрацювати з тією парою, тому що поранений солдат має невеличку контузію і дуже важливо як він буде сприймати звук. Це буде для мене новий досвід, якім я з задоволенням з вами поділюся.

Як я і обіцяв в останній статті, що буду писати виключно українською мовою, тому що це моя принципова позиція і я хочу, щоби усі знали, що Україна це не Росія, Київ це столиця України і він ніколи не буде окупований російськими загарбниками. Російські окупанти в ярості від того, що мають дуже великі втрати на фронті як серед  особового складу, так і військової техніки, продовжують геноцид українського народу постійно обстрілюючи житлові квартали українських міст. 9 липня 2022 року, під час чергового обстрілу російськими окупантами міста Кривій Ріг була важко поранена 20-річна дівчина, багатократна переможниця міжнародних змагань зі спортивних танців, коли займалася на спортивному майданчику біля дому. На превеликій жаль, лікарі не змогли врятувати її життя.

А зараз ближче до справи. Завдяки збереженим контактам з психологами центрального військового шпиталю, які іноді запрошували мене щодо поліпшення психологічного стану поранених бійців, я дізнався 31 травня, що у шпиталі є троє військовослужбовців які не бачать взагалі та є сенс мені з ними поспілкуватися. Я добре розумів, що:

По-перше, з моменту отримання бойової травми пройшло не більше місяця і хлопці перебувають у міцному стресі, тому що принципово змінюється твоє життя і ти ніколи не побачиш навколишній світ.

По-друге, вони та їх родичі майже ніколи не стикалися з життям незрячих людей і до зустрічі зі мною їм ніхто про це не говорив.

По  трете, вони ще зберігали глибоко у своїй душі маленьку надію, що станеться якесь диво і вони зможуть хоч трошечки все ж таки бачити.

І ось першого червня сталася наша зустріч. Я одразу домовився з психологом, якій відповідає за офтальмологічне відділення, що ми будемо проводити бесіди тільки окремо, тому що так краще відчути психологічний стан кожного незрячого військовослужбовця та його родичів і своєчасно змінювати зміст інформації в залежності від психологічного стану хворого. Окрім того, ми також одразу домовилися, що наше спілкування не може бути більше ніж пів години, тому що незряча людина сприймає нову інформацію по іншому, ніж зряча людина і витрачає на її переробку більш енергії.

Також я добре розумів, що маю три обмеження.

1. Це не можна у шпиталі та без їх згоди фотографувати.

2. Не можна взагалі підіймати цю тему, коли тільки починаєш спілкування. Тому що це дає привід незрячому хворому подумати, що ти прийшов до нього не з щирою допомогою, а зробити собі якійсь піар та рекламу.

3. Це не можна пропонувати якійсь рухи та вправи, тому що не закінчилася медична реабілітація, продовжується регулярне лікування поранень очей очними краплями і без консультації з лікуючим лікарем можна нашкодити хворому.

Щоб спілкування наше було легким я завжди на початку бесіди казав про своє військове звання та посаду, з якої я звільнявся з лав збройних сил України і поранені військовослужбовці сприймали мою інформацію дуже уважно. Але тут виникає делікатне питання – наскільки своєчасно повинна бути ця бесіда та її зміст? З точки зору сучасних вимог до послідовності реабілітації, то з початку проводиться медична реабілітація, а потім всі інші види реабілітації. І я повністю згоден. Але у випадку коли є пошкодження тільки обличчя і людина стає незрячою, що суттєво впливає на психічний стан людини, то тут можуть бути виключення.

Я вважаю, що дуже багато залежить від уважності психолога шпиталю, котрий курирує офтальмологічне відділення та лікуючого лікаря щодо відчуття психологічного стану хворого і своєчасного запрошення психолога, якій спеціалізується на проблемах незрячих людей. Вже пройшло майже півтора місяця з першій зустрічі і я поцікавився у незрячих військовослужбовців та їх родичів наскільки своєчасно була наша зустріч. Всі вони відповіли, що перша бесіда була дуже своєчасна і доречна. З початку вони були зайняті лікувальними процедурами та не було часу задуматися як жити далі. Потім вільного часу ставало все більше і почали виникати різні питання пов’язані з життям незрячої людини. Один незрячий військовослужбовець зізнався, що у нього були дві непростих доби, як жити далі, але на його щастя сталася наша зустріч і перш за все зміст інформації, яку він почув.

На мою думку зміст першої бесіди з незрячим військовослужбовцем повинен включати такі тези:

1. У світі живе багато незрячих людей, які втратили зір не тільки на війні. Це різні захворювання очей, атрофія зорового нерву, наслідки цукрового діабету, та автомобільні аварії. І більш детально зупинитися в яких професіях незрячі люди реалізують себе як особистості.

2. Як гаджети та програмне забезпечення допомагають незрячим людям спілкуватися між собою в соціальних мережах, використовувати інтернет для різних власних потреб.

3. Як незрячі люди використовують білу тростину для пересування у просторі та її головні функції.

4. Як незрячі люди використовують умовний годинник при харчуванні.

5. Базові принципи супроводу незрячих людей.

Вважаю, що інформація була надана своєчасно, тому що через пару днів хлопці зателефонували мені та попросили встановити їм на телефони програмне забезпечення. Я прийшов до них з незрячим спеціалістом по гаджетам, він поставив програмне забезпечення та додатково розповів про життя незрячої людини. Після цього, біло значно помітно як покращився настрій у хлопців. А коли через пару днів я прийшов до них з спеціалістом по орієнтуванню у просторі та мобільності, якій розповів про види білих тростин та як користуються незрячі люди, то настрій у хлопців став дуже позитивний. Крім того, недавно я провів з незрячим військовослужбовцем, якого вже виписали із шпиталю перше заняття по танцювально-рухової терапії. Але про це у наступній статті.